Розділ 4. Не для чату

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

Можливо, через недосип чи через каву без цукру або через те, що мій ранок уже нагадував дешевий серіал, який хтось знімав на телефон під партою. Але я не одразу зрозуміла, що він справді це сказав.

— Перепрошую, — повільно промовила я. — Ти зараз пропонуєш мені зробити вигляд, ніби ми…

— Я пропоную нічого не спростовувати до зустрічі з куратором.

— Але це не відповідь.

— Про те, це найбезпечніший варіант.

Я аж засміялася.

— Даміре, “найбезпечніший варіант” — це був не цілувати незнайомця на вечірці. Усе, що після цього, вже просто різні рівні біди.

— Саме тому зараз треба не робити гірше.

— А гірше — це сказати правду?

Він мовчав кілька секунд і саме це мене розлютило більше, ніж будь-яка відповідь.

— Чудово, — сказала я. — Тобто правда нам уже не підходить?

— Правда зараз нікого не цікавить, Соломіє. Їм потрібна історія. Якщо ми дамо слабке спростування, то вони зроблять із нього ще одну історію.

Наталія стояла поруч, міцно стискаючи папку. Здавалося, якби вона могла, то зараз би перекреслила мене червоною ручкою й поставила внизу: “допрацювати”.

— Це погана ідея, — сказала вона.

Я вперше за цей ранок була з нею згодна.

— Дякую. Хоч хтось тут ще мислить нормально.

Наталія глянула на мене так, ніби моєї підтримки вона не замовляла.

— Це може нашкодити студраді, — продовжила вона вже до Даміра. — Ти щойно став головою. У нас зустрічі, проєкти, бюджет і стипендіальна програма. А зараз усі говоритимуть тільки про це.

— Вони вже говорять тільки про це, — відповів він.

— То навіщо підкидати їм ще?

Дамір не підвищував голос. У нього взагалі була дивна здатність говорити спокійно навіть тоді, коли навколо все летіло шкереберть.

— Бо якщо ми будемо бігати й виправдовуватися, це виглядатиме гірше.

— А якщо всі подумають, що ви справді разом?

Він подивився на мене і я схрестила руки на грудях.

— Не дивись на мене так. Я не підписувала  контракт на роль твоєї фальшивої дівчини.

— Я й не просив тебе.

— Ні, звісно. Ти просто запропонував, щоб весь універ “поки так думав”. Це ж зовсім інше.

Кутик його рота ледь помітно сіпнувся.

— Якщо хтось питатиме, ти кажеш: “Це не для чату”.

— Що?

— “Це не для чату”, — повторив він. — Ось так, коротко та без пояснень.

— Це звучить так, ніби ми ховаємо щось дуже гаряче.

— Саме тому після цього зазвичай відстають.

— Або починають фантазувати ще більше.

— То вони й так фантазують.

Я хотіла посперечатися, але телефон знову завібрував у моїй руці. Я автоматично глянула вниз.

У чаті “Кампус говорить” з’явився новий скрін. Я бачила тільки початок повідомлення:

“Савич і Кравець вранці вже разом біля головного корпусу…”

— Вітаю, — сказала я. — Ми вже в ранкових новинах.

— Тоді ходімо, — Дамір направився до виходу з коридору.

— Куди?

— До куратора.

— Зараз?

— Так.

— Можна я спершу морально попрощаюся зі своїм нормальним життям?

— Твоє нормальне життя закінчилося вчора на вечірці.

— А ти вмієш підтримати.

— Я просто реаліст.

— Ні. Ти більше людина, яка веде себе так, ніби в будь-яку секунду може відкрити власну юридичну фірму.

— Це мало мене образити? — Він глянув на мене через плече.

— Поки що я тренуюся.

Наталія видихнула так, ніби ми обоє були її персональним покаранням, і пішла попереду.

Я пішла за ними.

Вийти з коридору виявилося складніше, ніж зайти. Бо за кілька хвилин біля дверей стало підозріло людно. Двоє хлопців стояли біля автомата з водою без води. Одна дівчина з першого курсу дуже уважно розглядала порожню дошку оголошень. Ще хтось зробив вигляд, що зав’язує шнурок, хоча на ньому були кросівки без шнурків.

— Серйозно? — пробурмотіла я. — Хоч би вже старалися.

— Не реагуй, — тихо сказав Дамір.

— Я й не реагую.

— Та невже? А виглядаєш так, ніби хочеш ляпнути щось недоречне.

— Я ще вибираю формулювання.

— Соломіє.

— Добре. Мовчу. Але тільки тому, що мені шкода твого куратора.

Ми вийшли в коридор і я майже одразу я побачила Ростика. Він стояв біля сходів із Сашком. Обоє тримали в руках телефони. Сашко щось показував йому на екрані, але, побачивши нас, одразу сховав телефон за спину.

Дуже непомітно...Прямо геній конспірації, блін.

Ростик підняв голову, але на його обличчі я не помітила злості. І це було найгірше. Бо злість хоча б чесна. А він дивився так, ніби вже встиг усе для себе вирішити й тепер тільки чекав, коли я почну виправдовуватися.

— Солю, — сказав він.

Я зупинилася і Дамір теж. Наталія пройшла ще два кроки, потім обернулася й тихо прошепотіла:

— Тільки не зараз.

Звісно, саме зараз. Бо в моєму житті останнім часом усі неприємні розмови мали чудове відчуття драматичного таймінгу.

— Ростиславе, — відповіла я.

Хлопець глянув на Даміра, а потім знову на мене.

— Не думав, що ти так швидко знайдеш заміну.

Я усміхнулася, але не тому, що мені було смішно. Просто це був єдиний спосіб не показати, наскільки точно він вдарив.

— А я не думала, що ти так швидко почнеш цікавитися моїм життям.

Сашко пирснув і Ростик кинув на нього різкий погляд, що той одразу зобразив серйозність.

— Я просто питаю, — сказав Ростик.

— Ні. Ти не питаєш. Ти намагаєшся зробити так, щоб мені стало ніяково перед людьми.

Навколо всі затихли. Ну або, принаймні, мені так здалося.

— А тобі ніяково? — Ростик зробив крок ближче.

Я відчула, як пальці самі стиснули стаканчик із кавою. І саме тоді Дамір став поруч.

Не попереду мене. Не між нами, як у романтичному фільмі де герой захищає героїню, а просто поруч. Достатньо близько, щоб Ростик це помітив.

— Це не для чату, — сказав Дамір.

Я повільно повернула до нього голову.
Він що, серйозно, використав свою тупу фразу?