Розділ 3. Чутки

Я прокинулася від безкінечного дзижчання на тумбочці, ніби мій телефон за ніч перетворився на маленьку божевільну істоту й тепер вимагав уваги.

Я лежала із заплющеними очима й кілька секунд дуже чесно вдавала, що не існую.

Не допомогло. Коли телефон знову завібрував, я простягнула руку, намацала його пальцями й відкрила одне око.

На екрані було стільки повідомлень, що я одразу захотіла викинути його у вікно.

Чудово. Мій ранок починався не з кави, а з наслідків вчорашньої дурості. Сукня, у якій я вчора пішла на вечірку, лежала на стільці. Я відвернулася від неї. Так, досить із мене доказів.

Перше повідомлення було від Аліни.

Аліна:
Не заходь у “Журфак без цензури”.
Серйозно.
Солю, я сказала НЕ ЗАХОДЬ.
Ти ж уже зайшла, так?

Я, звісно, зайшла. Бо якщо людині сказати не дивитися, вона спочатку подивиться, а вже потім почне думати про психіку, гідність і всі інші речі, які не працюють після університетських вечірок.

У чаті було пекло. Моє обличчя з Даміром і
той момент, коли я піднімаюся навшпиньки й цілую його.
Коментарі. Мемчики. Смайли. Чужі думки, які сипалися так швидко, ніби всі ці люди тільки й чекали, коли я нарешті зіпсую собі життя достатньо видовищно.

“Савич святкує перемогу в студраді?”
“Кравець не губиться після розриву.”
“А Ростик це бачив?”
“Та він стояв поруч, ахах.”

Я дивилася на екран, і всередині ставало неприємно порожньо.

Учора мені здавалося, що я роблю щось сильне, зухвале та красиве.
Насправді на відео я виглядала як дівчина, яка дуже старається не показати, що їй боляче. І це було найгірше.

Не поцілунок. Не Дамір. Не навіть те, що мене тепер обговорював увесь факультет.
А те, що на тих сімнадцяти секундах мене було видно краще, ніж я хотіла.

Телефон знову завібрував і цього разу там світилось ім'я Ростика.

Відкрити зараз це повідомлення була б, така дурість. Не відкрити теж дурість, тільки з трохи більшою гідністю.

Але все ж, я відкрила.

Ростик:
Серйозно, Солю? Савич?
Ти це навмисно?

Навмисно... Так, Ростиславе. Навмисно.
Тільки я не планувала, що моя маленька помста стане ранковим контентом для всього універу.

Я набрала відповідь.

Тебе це хвилює? Стерла. А ти ревнуєш? Стерла. Не твоя справа. І це теж стерла.
Потім просто заблокувала телефон і відкинула його на ковдру.

— Прекрасно, Соломіє, — пробурмотіла я. — Дуже гідно. Майже доросла людина.

Телефон одразу задзвонив. Це була Аліна.

— Якщо ти скажеш “я ж казала”, я кину слухавку, — сказала я замість привітання.

— Я хотіла сказати “ти як?”, але “я ж казала” теж у списку.

— Нормально. Поки що.

— Тоді вставай і збирайся.

— Ні. — Я завмерла.

— О, так.

— Я сьогодні не піду в універ.

— Підеш.

— Аліно, мене вже обговорюють у чатах. Можливо, мій кращий варіант — змінити ім’я, місто й факультет.

— Твій кращий варіант — зробити так, ніби ти не ховаєшся.

— А якщо я хочу ховатися? — Я впала назад на подушку.

— Тоді вони вирішать, що тобі соромно.

Мені стало не по собі, бо мені й було соромно. Тільки не так, як усі думали.

Мені було соромно не за те, що я поцілувала хлопця. А за те, що зробила це не для себе, а для Ростика. Для однієї секунди, у якій він мав зрозуміти, що більше не має влади наді мною.

Смішно... Бо якщо людині треба щось доводити, значить, вона досі чекає, що їй повірять.

— Я куплю тобі каву, — сказала Аліна м’якше.

— Велику?

— Таку, що ти зможеш у ній втопити свою вчорашню логіку.

— Моя логіка не вміє плавати.

— Саме тому й вставай.

Через тридцять хвилин я стояла перед дзеркалом і намагалася виглядати як людина, в якої все під контролем.

На мені джинси, біла футболка і зверху світлий кардиган. Волосся зібране як-небудь, але так, ніби я все ж витратила на це кілька хвилин. Ну і ніякого блиску для губ.

Сьогодні мої губи вже й так були найобговорюванішою частиною університету.

Коли я дійшла до головного входу, перші погляди впали на мене ще біля сходів.

Дві дівчини з мого потоку різко замовкли. Хлопець із економічного обернувся двічі. Хтось біля стенда з розкладом зробив вигляд, що читає оголошення, хоча дивився не на оголошення.

Я дістала телефон і в чаті вже було моє фото зі спини і підпис:

“Вона прийшла.”

Я повільно озирнулася, нікого конкретного не впіймала, але кілька людей одразу дуже зацікавилися підлогою під ногами.

— Чудово, — сказала я собі. — Тепер я ще й експонат.

Аліна чекала біля кавового кіоску. У руці тримала два стаканчики й дивилася на мене так, ніби була готова прикривати моє тіло в разі публічної страти.

— Тримай, — вона простягнула каву. — Подвійна. Без цукру.

— Це тому, що життя й так гірке?

— Це тому, що сьогодні тобі краще бути тверезою.

— Ненавиджу, коли ти така розумна.

— Я сьогодні не розумна, але обіцяю підтримувати.

Ми пішли до корпусу. І я швидко зрозуміла, що зробити вигляд, ніби нічого не сталося, набагато важче, коли всі навколо роблять вигляд, що не дивляться.

Погляди ковзали по мені з усіх боків. Хтось шепотів, хтось сміявся, а хтось ховав телефон занадто пізно.

Я намагалася тримати обличчя спокійним, але виходило не дуже.

— Не дивись на них, — тихо сказала Аліна.

— Я не дивлюся.

— Ти ніби вибираєш, у кого першого забрати телефон.

— А можна?

— Ні.

Я хотіла відповісти, але побачила його.

Дамір стояв біля входу в головний корпус.
В темному пальті, білій сорочці з рюкзаком на одному плечі. Спокійне обличчя людини, яка або чудово контролює себе, або вже внутрішньо всіх поховала й просто чекає слушного моменту.

Він побачив мене майже одразу і наші погляди зустрілися.

Я відчула дурне бажання розвернутися й піти в інший бік. Не через страх, а більше через втому. Бо біля Даміра мені чомусь ставало ще важче вдавати, що я все контролюю.