Розділ 2. Хлопець не для скандалів

Дамір Савич не відповів одразу. Він просто дивився на мене кілька секунд без жодного бажання влаштовувати розбір польотів при всіх. І саме це чомусь дратувало найбільше.

Я б легше витримала, якби він розізлився,  сказав щось різке, чи назвав мене божевільною, нахабною чи ще якоюсь, я б знайшла, що відповісти. У мене язик не для краси. Особливо тоді, коли треба захищатися.

Але він мовчав. Студенти навколо нас уже почали оживати після шоку. Збоку промайнув екран телефона, і я встигла помітити на ньому власне обличчя. Трохи розмите ніби це була не я, а якась дурна дівчина з відео, яке завтра всі пересилатимуть одне одному з підписом: “ти бачила?”

Мене пересмикнуло і всередині стало неприємно. Я хотіла вдарити по самовпевненості Ростика. Хотіла, щоб він хоча б на секунду втратив той свій вигляд людини, яка завжди виходить із чужого болю з чистою руками.

І, здається, мені вдалося. Тільки разом із ним це побачили всі.

Дамір нарешті зробив крок ближче. Не різко, а просто так, що я відчула: він не збирається залишати це тут, посеред музики, поглядів і телефонів.

— Вийдемо, — сказав він, і я одразу напружилася.

— Перепрошую?

— Вийдемо в коридор, — повторив Дамір так само рівно. — Тут забагато глядачів.

— А ти, я так розумію, не любиш публіку?

Його погляд на секунду ковзнув повз мене, туди, де Сашко ще вдавав, що не знімав нас на телефон. А потім знову повернувся до мого обличчя.

— Я не люблю цирк.

О, прекрасно. Я ледь не розсміялася, але сміх застряг десь у горлі, бо він мав рацію. Це й був цирк. Я сама купила квитки, вийшла на арену й тепер дивувалася, чому всі дивляться.

— Тоді ти не в той університет потрапив, — сказала я.

— Солю… — Аліна відразу стиснула моє плече.

Її голос звучав обережно. Надто обережно для Аліни. І це насторожило мене ще більше.

Я повернула голову й побачила Ростика. Він стояв біля бару, але вже не усміхався. Його білявка щось говорила йому, торкаючись рукава, а він дивився на мене так, ніби я щойно порушила правила гри, які сам же і вигадав.

Дивись, Ростиславе, і дивись уважно, бо ятеж можу робити дурниці красиво.

Проблема була лише в тому, що всередині мені не стало легше. Ні на грам. Я не відчула перемоги чи навіть полегшення. Тільки дивну втому й бажання стерти останні три хвилини, залишивши собі тільки обличчя Ростика в момент, коли він зрозумів, що я більше не стою на місці, де він мене залишив.

Хоча, можливо, стояла. Просто тепер у дуже незручній позі.

— Соломіє, — Дамір вимовив моє ім’я так, ніби вже встиг знайти його в якомусь внутрішньому списку проблем. — У коридор, швидко.

Я повільно повернулася до нього.

— Ти завжди так розмовляєш із людьми?

— Тільки коли вони втручаються в моє життя ротом.

Аліна тихо кашлянула, і хтось поруч пирснув сміхом. Я відкрила рот, щоб відповісти, але на секунду зупинилася.
Бо ця фраза була майже смішною...Майже...

— Гаразд, — сказала я. — Але якщо ти поведеш мене на виховну бесіду, я попереджаю: у мене погані оцінки з поведінки.

— Я вже помітив.

Він розвернувся першим і я пішла за ним.
Але не тому, що він наказав. Ні. Я просто вирішила, що краще вийти з цього залу самій, ніж ще п’ять хвилин стояти під поглядами людей, які вже придумують нам історію.

Аліна рушила за мною, але я зупинила її коротким жестом.

— Я сама.

— Ти впевнена?

Ні.

— Так.

Вона подивилася на мене тим поглядом, яким зазвичай перевіряла, чи не брешу я. А я брехала. Дуже очевидно. Але Аліна лише кивнула й залишилася біля дверей.

Ми вийшли з актової зали в коридор старого корпусу.

За дверима ще гупала музика, хтось кричав приспів не в тон, сміх розлітався хвилями. А тут було прохолодніше. Пахло мокрою підлогою і старою фарбою.

Я притулилася плечем до стіни, схрестивши руки на грудях. Не тому, що мені було холодно, просто так простіше не показувати, що пальці трохи тремтять.

Дамір зупинився навпроти на відстані кількох кроків, але достатньо близько, щоб я знову помітила той маленький значок на його піджаку.

Студентська рада. Це було смішно.

Я поцілувала символ порядку в університеті, бо не змогла впоратися з власним безладом.

— Ти хоч розумієш, що щойно зробила? — запитав він.

Його голос був занадто спокійний.

— Поцілувала хлопця, — відповіла я. — Наскільки я знаю, це ще не кримінал.

— Не хлопця.

— А кого? Державну таємницю?

Він стиснув щелепу, ледь помітно. Але я помітила. Добре. Значить, усе ж не такий кам’яний, як я думала.

— Людину, яка завтра має зустріч із деканатом, — сказав Дамір. — Людину, яку тиждень тому обрали головою студентської ради. І людину, яка зараз відповідає не тільки за себе, а й за команду та репутацію.

— Вражаюче резюме.

— І тепер усі говоритимуть не про те, що нам треба добитися ремонту в третьому корпусі. Не про те, що ми два місяці готували зустріч із адміністрацією. Вони говоритимуть про те, як мене поцілувала незнайома дівчина на вечірці.

Я хотіла відповісти щось колюче та легке. Щоб знову стати тією Соломією, яка не губиться, не червоніє і точно не стоїть у коридорі після того, як поцілувала хлопця з бейджем студради.

Але його слова зачепили. Не тому, що мені стало шкода його проєктів. Тобто стало, мабуть. Десь глибоко. Але насамперед мені не сподобалося, як він сказав “незнайома дівчина”.

Ніби я була не людиною, а плямою на його  сорочці.

— Вибач, що зіпсувала твою ідеальну біографію, — сказала я. — Наступного разу перед поцілунком попрошу резюме.

— Наступного разу просто думай, перш ніж втягувати чужу людину у свої незакриті стосунки.

Оце вже влучило. Я відчула, як обличчя стало гарячим і не від сорому навіть, а від злості. Бо він сказав це так спокійно, ніби мав право. Ніби за кілька хвилин розібрав мене краще, ніж я сама.

Ненавиджу, коли незнайомі люди випадково потрапляють у правду.

— Ти нічого про мене не знаєш, — сказала я тихіше.