Розділ 1. Не той хлопець

Соломія

Я не хотіла йти на цю вечірку. От серйозно.

У мене був чудовий план на вечір: зробити чай у найбільшій чашці, яку тільки можна було знайти на нашій кухні, і серіал, який я вже дивилася двічі, але все одно вмикала, коли ставало важко. Ідеальний план для дівчини, яка вже третій тиждень удавала, що їй байдуже.

Але проблема була в тому, що в мене була Аліна, яка не визнавала страждань у такому виді. В житті подруги будь-який біль лікувався трьома речами: блиском для губ,  музикою і тим фактом, що колишній має побачити тебе красивою, а не опухлою від сліз.

— Соломіє, ти або сама вдягаєшся, або я зараз відкриваю твою шафу й зроблю образ із того, що там знайду, — сказала вона, стоячи посеред моєї кімнати з виглядом людини, яка оголосила війну моєму домашньому режиму.

Я лежала на ліжку, наполовину загорнута в ковдру, і дивилась на неї з-під рукава худі.

— Я хвора.

— Ти не хвора. Ти просто не нафарбована.

— Це майже те саме.

— Ні. Хворі люди мають температуру. А ти маєш зіпсований настрій і колишнього, який думає, що ти досі по ньому сохнеш.

Я скривилася, тому, що подруга сказала занадто точно.

Ростислав умів іти красиво. Так, щоб після нього залишались не закриті двері, а купа дрібних речей, об які ти щодня спотикаєшся.

Його чашка в мене на полиці, стара футболка, яку я так і не змогла викинути, бо в ній було зручно спати, плейлист у моєму телефоні. Наші переписки, які я не відкривала, але й не видаляла. Фотографії, де ми ще сміялися так, ніби попереду в нас було щось довше за один навчальний рік і кілька красивих обіцянок.

А потім він просто втомився. Так і сказав.
“Солю, ми наче ходимо по колу”.

Я тоді ще подумала, що він дуже обережно добирає слова для людини, яка вже все вирішила без мене.

Після цього були два тижні ігнору, один випадковий погляд у коридорі, його нова сторіс із якоюсь білявкою з економічного, і моє дурне рішення більше ніколи не показувати, що мені боляче.

— Я не хочу його бачити, — сказала я тихо.

Аліна перестала ритися в моїх речах. На мить у кімнаті стало чутно лише шум машин за вікном і старий холодильник на кухні, який гудів так, ніби теж мав до мене претензії.

Подруга підійшла ближче й сіла на край ліжка.

— Я знаю.

— Тоді чому тягнеш мене туди? — Я підвела на неї погляд.

— Бо він буде там.

— Дуже логічно. Дякую.

— І бо ти маєш перестати ховатися від місць, які любиш, тільки тому, що там може бути він.

Я хотіла відповісти щось різке у своєму стилі. Наприклад, що університетські вечірки не входять до списку моїх улюблених місць, а люди, які танцюють під ремікс “Океану Ельзи”, мають окреме коло пекла.

Але не відповіла, бо Аліна знову мала рацію. Мене дратувало, коли вона мала рацію. Особливо тоді, коли я не була готова це визнати.

— Я піду, але тільки на годину, — сказала я.

Її обличчя відразу змінилося. Задоволення, перемога — усе промайнуло на ньому за одну секунду.

— На дві.

— На сорок хвилин.

— На три, і я не дам тобі втекти після першої ж пісні.

— Ти жахлива подруга.

— Я найкраща подруга.

Через сорок хвилин я стояла перед дзеркалом у чорній сукні, яка останні пів року чекала “особливого випадку”, і намагалася зрозуміти, чи не виглядаю так, ніби спеціально старалась.

Мені хотілося виглядати красиво, але не так, щоб хтось подумав, що я вдяглася для Ростика. Хотілося, щоб він побачив мене й зрозумів, що я не сиджу вдома, не чекаю його повідомлення і не рахую дні після нашого розриву.

Хоча я рахувала... Двадцять два дні вже минуло. Я рахувала це не тому, що страждала. Просто телефон сам показував дати. Ну і пам’ять у мене нормальна.

— Ух... виглядаєш так, ніби збираєшся зруйнувати чиєсь самолюбство, — задоволено сказала Аліна, поправляючи мені пасмо волосся біля обличчя.

— Сподіваюся, не своє.

— Своє вже достатньо постраждало. Сьогодні черга чужого.

Я глянула на себе ще раз. Темне волосся спадало на плечі м’якими хвилями. На губах було зовсім трохи блиску. Сукня не була відвертою, але сиділа так, що мені самій довелося визнати: я виглядала не як дівчина, яку кинули.

Я виглядала як дівчина, яка може зайти в зал, усміхнутися і не здригнутися, коли побачить колишнього з іншою. Ну принаймні зовні.

Вечірка проходила в старому корпусі біля актової зали, яку студрада раз на семестр перетворювала на щось між клубом, благодійним ярмарком і зібранням людей, які завтра робитимуть вигляд, що не танцювали на столах.

Біля входу стояли двоє хлопців із волонтерськими бейджами, збирали внески “на студентські ініціативи” й видавали браслети. Усередині пахло солодкими коктейлями, парфумами і піцою, яку хтось приніс у коробках і поставив прямо на підвіконня.

У кутку хтось уже кричав, що це “найкраща вечірка року”, хоча минуло лише двадцять хвилин. Біля сцени танцювали дівчата з першого курсу. Хлопці з економічного стояли групкою, тримаючи стаканчики так упевнено, ніби це були не напої, а їхні дипломи.

— Спокійно, — сказала Аліна мені на вухо.

— Я спокійна.

— У тебе вигляд, ніби ти зайшла на співбесіду до маніяка.

— Нормальний у мене вигляд.

— Ага. “Я всіх ненавиджу, але сьогодні гарно виглядаю”.

— Це мій стиль життя.

Аліна засміялася й потягла мене в натовп.

Перші пів години я навіть майже розслабилася. Майже...

Ми танцювали. Я сміялася з Аліни, яка знала слова до пісень, які ніхто не мав права знати повністю. Пила колу з льодом, бо не хотіла, щоб хтось потім списав мої рішення на алкоголь. Віталася з одногрупниками, відповідала на дурні питання, робила кілька фото, які Аліна одразу виклала в сторіс із підписом: “Ми красиві й дуже небезпечні”.

Я навіть повірила, що вечір може пройти нормально. А потім побачила його...

Ростик стояв біля барної стійки, яку зробили з двох столів і чорної тканини. На ньому була світла сорочка, рукава підкочені, волосся укладене саме так, як мені колись подобалося. Він сміявся, нахилившись до дівчини поруч.