Розділ №9. Моя голова не плита

Холодна осінь повільно вступала в свої права, пробираючись під сорочку холодним вітром та віддаючись в ногах  шелестом сухого листя. Жовті вуличні ліхтарі малювали примарні тіні на бруківці. Я наступала на неї черевиками й уявляла, що замість них під ногами лежала бридка морда містера Аурелі, який все ж таки зумів зіпсувати і так важкий вечір. Прохолодне повітря морозило пальці, змушуючи мене йти зі складеними руками на грудях, щоб хоч якось зігрітися. Поруч зі мною крокував на голову вищий за мене містер Рейнальд. Збоку здавалося, ніби він взагалі не відчував холоду, хоча одягнений був зовсім не по погоді — чорна м'яка сорочка і подерті штани.

— Замерзли? — тихіше запитав чоловік, раптово зупиняючись посередині дороги. Я ніяково знизала плечима, не бачачи сенсу визнавати й так очевидне. — Цікаво, як ви з таким ставленням до себе дожили до своїх років...?

— Напевно тільки через нього і дожила, — спокійно відповіла, поки він робив якісь жести пальцями. Через кілька секунд в його руках опинилась велика  шкіряна куртка, яку він люб'язно накинув на мої плечі. — Не варто...

— Варто, Анабель. Навчіться хоча б приймати чужу допомогу, якщо не вмієте про неї просити, — промовив він глибоким теплим голосом. Я ніяково загорнулася в неї ще більше, подумки відмічаючи що вона б більше підійшла йому самому за розмірами. — Подобається?

— Більше схожа на вашу, — сказала очевидне, помічаючи дивну посмішку на гострому обличчі. — Ніколи б не подумала, що ректори носять шкіряний одяг.

— А я не ректор, — весело буркнув містер Рейнальд. — Зараз не робочий час, тож я звичайний чоловік, який може вдягати все, що йому подобається. Може говорити все, що йому хочеться. І може проводжати додому таку ж звичайну дівчину.

— Ви серйозно? — розсміялася від дитячих слів. — Що б ви не одягали, ви все одно залишитесь ректором.

— Аж ніяк, Бель, — тихо промовив чоловік глибоким голосом. — Це ви мене бачите вашим ректором. Спробуйте на мить вимкнути це бачення в своїй голові.

— В моїй голові немає вимикача, вона вам не плита.

— Можливо і не плита, але зігріває добряче, — розчаровано захилитав він головою.  — Одного чудового дня, коли ви перестанете бачити в мені лише свого викладача, мене схопить інсульт і я заповім вам половину свого статку.

— Не спокушайте мене, містере Рейнальде...Одна Забута знає, чого мені вартує відмовитись від цієї ідеї, — нервово розсміялася.

— Невже я виявився важливішим за цілий статок? — награно здивувався ректор, награно хапаючись за серце. — А як же ваші гроші, Бель?

— Ще трохи помучаюсь, щоб обійтися без вашого тіла в місцевому лазареті, — буркнула, переводячи погляд на бездонне чорне небо. — А то містер Дезмонд остаточно класифікує мене як зомбі й скаже, що я виїла ваш мозок.

Містер Рейнальд засміявся. Теплий, низький сміх розлився вулицею, відбиваючись луною від старих стін будиночків. Дивлячись на його усміхнене обличчя під жовтими вогнями ліхтарів, він справді виглядав, як звичайний собі чоловік. Навіть золоте  волосся,  розтріпалося від сильно вітру й стерло ту ідеальну маску статного лорда.

— Обов'язково передам ці слова йому, — промовив він, зупинившись біля під’їзду мого будинку. — Дез оцінить твій внесок у його науковий трактат про зомбі. Можу навіть попросити його внести тебе окремим підвидом на новій сторінці — "Га-дептка Лоу. Підвид — невпокоєна".

— Якщо він мені за це буде платити роялті — я зовсім не проти, — веселилася, згадуючи як він гусем звав мене. На очах мало не виступили сльози від сміху. — Можу навіть свій портрет йому надати, аби зафільмував для наступних адептів і тицяв пальчиком зі словами — "Якщо не вивчите мій курс, то станете такими ж невпокоєнними, як вона!".

— Хто про що, а міс Лоу, як завжди, про своє... — тепла посмішка сповзала з його обличчя, змінившись якимось дивним смутком. Я навіть не здогадувалась, про що він задумався настільки сильно. — ...Лоу?

— Що, містере Рейнальде? — ніяково запитала, обводячи його поглядом.

— Хочеш підзаробити перед сном...? — доволі серйозно запитав чоловік, роблячи крок на зустріч.

— Дивні у вас пропозиції, — нервово зауважила, намагаючись прорахувати яку гру він затіяв.

— Скоріше корисні... Нам доведеться найближчим часом весь день проводити разом. Тому...було б добре, якби ви все ж таки почали бачити в мені не ректора, а звичайну людину.

— Це і є ваша пропозиція заробити? — нервово посміхнулась, катаючись в теплу куртку. Від однієї думки, що я зараз стояла посеред вулиці а ній, ставало на диво душно. — Мені здається, що ми це вже обговорили..

— А я не про цю.

— А про яку тоді?

— Я хочу аби ви назвали мене по імені, — твердо промовив чоловік, пропалюючи мене поглядом.

— Містере...— почала було, але мене перебили.

— Без містера. Просто "Рейнальд", — знервовано говорив він. — Назвіть мене хоча б один раз не на "Ви", аби побачити, що я такий самий як і ви.

— Але ви інакший.

— Будь ласка, — ледь чутно попросив він, витримуючи який час паузу.

Десь за спиною загавкала собака, збиваючи з думок. Було до болі незвично чути подібні прохання, тим паче від когось, хто був значно старшим за мене. Я не бачила сенсу в цих словах, бо хай там що, він все одно буде для мене моїм науковим керівником. Розумним, турботливим, буркотливим, іронічним, але керівником. Але дивлячись в його блакитні очі, моя серце якось біса пропустило поштовх й я прикусила губу, щоб не ляпнути лишнього. Його погляд зачепився за цей жест і він мовчки зробив крок назад та глибоко вдихнув повітря.

— Тихої ночі, міс Лоу. Побачимось завтра, — тихо почулося в холодному повітрі. Я навіть не встигла зняти з плечей куртку, як він зробив ще один крок назад, посміхнувся й зробив вигляд, ніби нічого не відбулося.

— Тихої ночі, містере Рейнальде, —  ледь чутно  промовила, не знаючи куди себе подіти від сорому. Робити йому боляче аж ніяк не хотілося.   — Дякую за все...

Дивлячись вслід великому чорному силуету, я все ще не могла вичавити з себе його ім'я інакше, ніж на "Ви". Це здавалося неправильним. Чужим. Ніяковим...? Ніби варто сказати це і хтось почує та засудить. Все ж таки дружба між ректором та дурною адепткою могла бути корисною лише їй. А от в нього може бути купа проблем через неї. Як не крути.