Розділ №8. Душа та тіло

Тихий шум доносився з-за дверей. Десь в залі, Лайонел прощався з останніми відвідувачами, поки я виснажено дивилась на свою не допиту чашку кави сидячи на кухні. Навпроти мене сидів пом'ятий життям містер Рейнальд та мовчки роздивлявся приміщення. Його втомлений погляд байдуже блукав уздовж тумб, ножів та кухонного приладдя, поки не зупинився на моєму обличчі. На тонких губах з'явилася вимучена посмішка, щоб рівно через секунду стертись. Схоже, важкий день був не лише в мене. Чи то магічні бурі, чи то просто день такий дурний. Робити його ще гіршим якось не хотілося, тому я вирішила хоч на словах віддячити рятівника за послугу:

— Дякую, що виставили містера Аурелі, — ніяково промовила я, намагаючись розслабитися. Пронизливий біль у скронях, не хотів відпускати навіть після сильних таблеток. Певно від перевтоми впав тиск і тепер треба було його якось піднімати. — Якби не ви, я б, мабуть, запхала  йому цього гуся прямо у...

— ...у коробку? — підказав іронічно Рейнальд, сором'язливо перебираючи між пальцями край пом'ятої сорочки.

— Дерев'яну хіба що, — доповнила фразу. — З металевими цвяхами, щоб не виліз.

— Чудова клієнтоорієнтованість у вашому милому закладі, — ледь чутно хмикнув він. —  Міс Лоу, а ви всіх своїх відвідувачів мрієте в труну спакувати? Чи в мене є шанси, що мене омине ця участь?

— Навряд омине. Я б вам взагалі не радила заходити на кухню, враховуючи моє прокляття. А то вона стане вашим особистим пеклом,  — спробувала кровожерливо посміхнутися, але спрацювала карма й у моїх скронях знову загуло. — У цьому місці гусів вбивають частіше, ніж грішників у чистилищі.

Пальці впевнено потягнулися до кави, сподіваючись, що пів чашки допоможуть хоч трохи ожити після важкого робочого дня. Але не встигла я піднести її до рота, як рука містера Рейнальда накрила її поверх, зупиняючи мої особисті ліки прямо перед обличчям. Від розчарування я мало не вилаялась на всю кухню. Якщо й було в цьому світі щось, що підіймало мені настрій та давало хоч трішечки бажання жити — то це була кава. І зараз, відчуваючи її аромат перед самим носом, бути неспроможною зробити декілька ковтків — вибивало мене з колії. Ба більше, я навіть не розуміла, що цим жестом намагався зробити ректор.

— Якого біса...? — проскиглила ображеним голосом на всю кухню. — Що це значить?

— Не пийте на ніч, — сказав він, нахилившись ближче й перехоплюючи іншою рукою моє зап'ястя. Бездонні очі потемніли, голос став ніби ще нижче й я розгубилася від неочікуваної близькості.

— Що ви робите...? — запитала я, намагаючись звільнити руку, але його пальці залишалися на моїй долоні, не дозволяючи випити бодай ковтка. — Це не алкоголь, а звичайна кава.

— Я знаю, міс Лоу, — мовив він, не зводячи з мене очей. — Але ви за сьогодні певно вже відро її випили. Ще одна чашка вас не врятує, але може хоч заснете спокійніше.

— Я завжди сплю прекрасно!  — запротестувала, насторожено дивлячись на нього. — А навіть якщо ні, звідки вам знати, скільки я випила? І чому вам до цього має бути хоч якесь діло?

— У вас на обличчі написано, Анабель. Величезними такими синяками під очима, — іронічно зауважив чоловік. — Не треба бути генієм, щоб побачити їх та  зрозуміти, що ви сьогодні працювали понаднормово. І що вам треба гарний відпочинок, а не гарна ванна з кави, щоб з комфортом втопитись у ній. Ви банально не вип'єте стільки, скільки треба вашому організму, щоб компенсувати цей скажений режим життя.

— Спробувати можна, — я роздратовано зітхнула, але рука все ж таки опустила чашку на стіл, аби перервати чужий дотик.  — Але певно не у Вашій присутності.  

— Не в моїй, — підтвердив ректор, відсовуючи в сторону каву. Міцні пальці м'яко випустили мене з хватки. — І взагалі не варто. Пошкодуйте свій організм. Такими темпами він загнеться.

— Ви прийшли щоб почитати мені моралі про здоровий спосіб життя? — роздратовано запитала.

— Ні, хотів побачити у очі безсовісну адептку, через яку сьогодні пів дня вимушений тікати в комірчину.   Думав зараз як прийду, як нажаліюсь на своє дурне життя, щоб вона прониклась... А побачив вас і зрозумів, що не можна добити вже добите.  — на мить замовчав він. — А де інші кухарі? Чому ви одна сьогодні?

— Так вийшло... У міс Маєрс син зліг з температурою. Зміна Зандера закінчилась вже давно, він і так залишився трохи довше, допомогти нам. А Леві послала на закупки.

— Вам настільки потрібні гроші, що ви згодні за трьох працювати? — зі скам'янілим виразом обличчя запитав чоловік, закидаючи ногу на ногу. — Хоч би вихідний взяли... Невже у вашому оточенні немає жодного нелюдя, який би попіклувався про вас хоча б один нещасний день? У вас зовсім немає рідних?

— Слава Забутій, закінчились, — подумки перехрестилася, згадуючи батька.

— Яка ви добра... — на мить замовчав чоловік, потираючи перенісся. — Які у вас на завтра плани? Хочу вас попросити про послугу. Мені потрібна людина, яка б мене страхувала в Академії. Бо якщо я ще раз перекинусь на гуся, а потім повернусь в людську оголену подобу, про авторитет можна буде забути.

— Я б рада, але мені дійсно зараз потрібна ця робота, — ніяково прикусила губи. Навіть якщо я отримаю повну суму з ресторану, її все одно не вистачить аби повністю погасити борг. — Я не можу, містере Рейнальде...

— Не можете, бо вам потрібно заробляти гроші? — перепитав містер Рейнальд, опираючись на свої коліна ліктями. — Або ж вам настільки не подобається бути поруч зі мною?

— Гроші, містере Рейнальде, — закотила очі. — Якщо я вийду до вас навіть на пів дня, я втрачу те, чого й так немає. Розумієте?

— І що, ви готові на все заради грошей? — з певною цікавістю запитав ректор, пронизуючи мене поглядом. Він з дивовижною грацією відхилився на спинку стільця й потер підборіддя.

— На все, — впевнено мовила, а потім додала. — На все, що не суперечить моїм принципам.

— Чудово, Анабель, — аж занадто радісно вимовив ректор, мало не посміхаючись мені в лице. Від дивного виразу, по шкірі пробіглись комашки й мені захотілося сховатись. — Тоді я пропоную вам роботу своїм асистентом. Платитиму вдвічі більше, ніж ви отримуєте тут. Вечором навіть зможете підзаробляти й далі за плитою. Що скажете? Не суперечить принципам?