Розділ №7. Денний кошмар

Темрява непомітно спустилася на місто, огортаючи його спокоєм.  Важкий день потрохи закінчувався, але мої нерви були настільки виснажені, що я відчувала себе тією нещасною шкаралупою на яйці, яка мала от-от тріснути при варінні. Кілька годин тому Зандер пішов зі зміни до своєї доньки, а Леві побіг замовляти продукти, щоб завтра було з чого готувати. Зазвичай цим займалась міс Маєрс, але через те, що її не було, довелося послати його. Так що я залишилася сама на цій нещасній кухні й працювала останні хвилин сорок за трьох. Добре, хоч не довелося підміняти офіціанта. Якби ще й треба було б розриватися між залом та плитою — взагалі здуріла б. 

Тихий шум пробрався на кухню разом із відчиненими дверима та похмурим поглядом Лайона. Замість тисячі слів та пояснень, він мовчки простягнув мені листочок з написом "Гусак по-домашньому". Той самий гусак, який вже почав мені снитися вночі в кошмарах, бо саме його замовляв наш постійний недоклієнт, якому ніхто не міг догодити. 

— Тільки не це... — видихнула я, закочуючи очі. — Знову Аурелі? 

— Так, знову він, — співчутливо хилитнув головою Лайонел та притулився лобом до холодної стіни. — Більше таких пришибленим немає. 

— Слава Забутій, — буркнула я, кинувши погляд через скляне віконечко на дверях. І справді, там, посередині просторого залу сиділа бридка морда стригана. Він виглядав так, ніби черговий раз планував влаштувати добрячий такий скандал і розлякати мені всіх відвідувачів. Його болотяні очі вже бігали по залі, шукаючи найменший недолік. Я добре знала його кляту поведінку. Він ніби волав на всю залу: «Скільки сьогодні клієнтів я зможу їм відлякати? ». — Ще б одного такого старого, я б не пережила. 

— І що ти думаєш робити з ним? — запитав офіціант, хапаючи в руки рушник й натираючи вишукані чорні тарілки. 

— Готувати гуся, — вперто сказала я, завертаючи рукава, ніби борець перед тим, як ступити на ринг. — Але, клянусь усіма святими і демонами цього світу, якщо він і цього разу почне скандалити, я засуну йому цього гуся в горлянку так глибоко, що він сам почне гелготіти. 

— Я допоможу тобі, — весело додав він. 

На годиннику виднілася восьма година вечора. Часу на приготування було мало, навіть на магічному вогні, але особливого вибору не було. Краще хоч якось перестрахуватися, ніж відразу сваритись. Тим паче з таким божевільним клієнтом. Тому я прийнялась готувати його замовлення. Гусак залишився хороший, свіжий, прямо з ранкового ринку. Він був уже натертий спеціями — сумішшю солі, перцю, сушеного розмарину, чебрецю та набитий соковитими червоними яблуками. Його залишилось змастити поверх олією та закинути в піч до повного приготування, що я і зробила.

Через довгі хвилини очікування, нещасна страва була готова та лежала на вишуканій тарілці абсолютно без якихось відбитків збоку чи лишніх прикрас. Це був саме той випадок, коли кожна зайва деталь, могла слугувати зброєю, якою мене могли заколоти. Тому закінчивши з оформленням, Лайонел ще раз все перевірив та поніс гусака в зал, а я залишилася на кухні — спостерігати через скло дверей за ситуацією. 

Містер Аурелі сьогодні сидів у вишуканому зеленому костюмі із запонками на рукавах. Побачивши перед своїм довгим носом замовлення, він здивовано розплющив очі та спробував принюхатись до аромату. Від його дивного виразу обличчя, я затамувала подих й стала очікувати хоч якусь реакцію. Але її не було. Замість криків та скандалів, він витончено наклав собі кілька шматочків у миску, обережно відрізав та поклав один із них у рот. Помітивши мій погляд, він повернувся до офіціанта й повільно промовив "Непогано" так, щоб я змогла розібрати. 

Непогано...? Непогано?! Я ледь не впала від цієї “похвали”.  Після стількох невдалих спроб, почути зараз такий сумнівний комплімент було досить нервово. Те, що він не влаштував скандал —  це вже було величезним досягненням, а те що навіть розродився на добре слово — взагалі нереально. Я видихнула з полегшенням і вперше за весь день дозволила собі усміхнутися. Щоб краще розібрати подальші слова, я швиденько наклала закляття підслуховування й не повірила своїм вухам: 

— ...особливо для дворового пса на смітнику. Запакуйте з собою. Цього разу я навіть заплачу вам. 

Скрипучий голос викликав хвилю огиди та щирої жаги крові. Я настільки не була готова почути дещо подібне, що навіть не помітила, як відчинила двері кухні й вийшла в залу. Та купка відвідувачів, яка допивала своє вино та доїдала страви, тепер споглядала на безсовісного критикана. Вони ніби то чекали того, що відбудеться далі. У вухах раптово задзвеніло від злості. Звук був таким гучним, що я не відразу почула за ним басистий голос, який прогримів на пів зали:

— Краще вже псу віддати, ніж такому дурню, який немає поваги до їжі, — сказав Рейн, змушуючи мене зупинитись на середині дороги.  Його погляд, повний презирства, розглядав старигана ніби слимака. Цьому не заважала ні затерта чорна сорочка, ні подерті штани. — Пес хоч вдячний буде, а це лайно...

— Що ти сказав? — замахав руками містер Аурелі, підскакуючи на своєму місці, наче маленький розлючений пес. — Та як ти смієш, безхатько вухатий!

— Та хоч хвостатий. Принаймні мозок маю. А вам, схоже, не дісталося.  Позичити? 

— Та я тебе розплющу на млинці!!! — ревів праведним криком Аурелі, встаючи з нагрітого місця. 

Рейн лише знизав плечима, підійшов трохи ближче і поплескав його по плечу так, наче збирався його втішати. Хоча,  швидше за все, він просто хотів перевірити, чи не розвалиться цей бовдур на десятки кісточок, якщо його схопити за комір. Містер Аурелі почервонів від цього милого жесту, наче перестиглий помідор. Його обличчя було  абсолютно обуреним і він не додумався ні до чого розумнішого, ніж замахнутися на містера Рейнальда. А той, ніби тільки й чекаючи команди, спритно ухилився від удару, і завів кістлявий кулак за спину його господаря. По залу пронеслись шоковані зойки.