Розділ №6. Гусь-інвалід

Гаряче повітря обпікало лице. Зандер та Леві приречено дивились на міс Маєрс, котра з розчервонілим лицем повідомляла, що  має зараз залишити нас самих бо її син зліг із температурою. Наша нещасна трійка, звичайно, відпустила її, але дивилась так, ніби разом з нею за дверима зникала наша майбутня зарплатня. А мій погляд взагалі нагадував приреченого кота, бо поки наша улюблена керівниця доглядала свою дитину, за старшу залишалась я. Я, яка через ранішнє непорозуміння в гусячому обличчі, запізнилась на роботу й тепер мала в пришвидшеному порядку робити заготовки на наші основні блюда.

— Бель... — жалісливо протягнув Зандер — моя особиста зефірка, поки я кровожерливо розглядала плиту, не знаючи за що вхопитись спочатку. — Ти доживеш до вечора? Солодке я витягну, але ти ж знаєш... Я до м'яса ні-ні...

— Знаю, — засмучено видихнула повітря. Кому кому, а йому я не довірю навіть картоплю зварити. Наскільки геніально він працював з солодкою випічкою, настільки жахливо йому вдавалося готувати щось інше. — Якось доживу... Не вперше ж. Ви, головне, витягніть своє. А з іншим я якось вже впораюсь.

— Ой не заздрю я твоєму майбутньому чоловікові, — почав Леві, косо кидаючи погляди на те, як я вправно користуюсь ножем. За стільки років, він вже став продовженням моїх пальців. — Ти ж його за маленьку провину цим самим ножем і...

— І...? — загрозливо протягнула, не відриваючись від нарізання цибулі та направляючи лезо в бік жартівника.

— І без сліз на той світ відправиш, — швидко виправився він. — Навіть оком не кліпнеш! Сурова ти жінка...

— Дивись, щоб я тебе не відправила. Он, іди готуй свою рибу. А то вже ранішні пияки ві всю збираються за юшкою від похмілля, — констатувала факт. —  Їй богу, відчуття, ніби ти в неї якогось гномячого еля додаєш, що вони після неї такі щасливі. Впевнена, твої постійні "окуні" вже за своїми столиками.

— А носа як повісила...! — не втримався Леві, — Знайшла чому засмучуватись! В тебе теж є постійні клієнти!

— В мене із "постійного" — лише борги, психи та синяки під очима. Думаєш їх варто годувати? — скептично закотила очі та стала різати почищену картоплю на запікання з м'ясом.

— Ну не скажи, той ельфійський блондинчик постійно замовляє саме твої страви. А потім ще й чайові непогані залишає. Чим тобі не золотко? — посміхнулась "зефірка", грайливо смикаючи бровами. — До того ж, він дуже привабливий. Так що подумай, люба. Може він закохається в твою картопельку і забере тебе з цього богом забутого місця.

— Куди.

Підсмажене на вершковому маслі м’ясо шипіло на пательні, залишаючи  аромат часнику та трав. Повітря м'яко гріло лице.  Леві, весело мугикаючи під носа, взявся за рибу, майстерно чистячи та нарізаючи її на філе. Збоку могло здатися, що він народився з талантом діставати мене та готувати найсмачніший в світі оселедець, в якому не було жоднісінької кісточки! Певно він їх принципово витягував з риби та  засовував  у чужу нервову систему.

На відмінну від Леві, Зандер був булочкою з корицею. Він ніколи не насміхався, не буркотів і був найдобрішою людиною, яку я знала. Його донька обожнювала солодке, тому Зан готував його цілодобово. Певно тому й випрацював такий талант. За його тістечками кожен день стояла довжелезна черга.  Ці двоє були для мене сім'єю та завжди готові бути прийти на допомогу. Якщо не руками, то щирими копняками під зад.

— Ти ж розумієш, — кинула я в бік "зефірки", підкидаючи шматочки цибулі на пательню, — що цей ельфійський блондинчик, як ти його називаєш, швидше прийде сюди просити картоплю по-селянськи,  ніж мою руку?

— А може він залицяється до тебе цими замовленнями? — Зандер посміхнувся та з любов'ю став змащувати коржі на медовик. — Погодся, ельфів у нашому районі рідко зустрінеш. Та й в нас ресторанчик занадто простий для їхніх рецепторів. З чого б це йому тут ошиватись кожен вечір?

— Хто його знає? Плате гроші, й те добре, — знизала плечима.

— І що ти думаєш робити з ним?

— А що мені з ним робити? Годувати, звичайно, — відповіла я, кидаючи нарізану моркву у каструлю та встромляючи ножа в тушку гуся, яка мені нагадувала про ректора. — Мені зараз взагалі не до залицянь.

— А до чого ж тобі? — зацікавлено запитав Леві, підкидаючи скибочки лимона до своєї риби.  — До цього гуся-інваліда?

— Він не інвалід! Не пра-а-авда! Я ще не вспіла його покалічити! — стала захищати свою улюблену страву. Потім зробила глибокий вдих й продовжила. — Єдине, про що я зараз можу думати — це як би  пережити цей день і, можливо, не спалити кухню в пориві пристрасті.

На кухні затихло. Ми з хлопцями розуміюче переглянулись та повернулися до роботи. Попри ранок, вже горіло замовлення на гусака та картоплю з карі, тому я поспішила закінчити з м'ясним і перейти до чогось легкого. Мої пальці вправно натерли шкірку приправами та майонезом, аби при випіканні з'явилась хрумка золотава скоринка. Тушка відправилась у духовку й я поспішила викласти на інше деко дольки картоплі. Зверху пішли кільця просмаженої завчасно цибулі. Потім м'ясо, твердий сир і зрештою карі. В животі від такого спокусливого аромату забуркотіло, але часу, щоб перекусити взагалі не було. Через цього недощипаного гуся, весь день наперекіс пішов...!

Двері в кухню відчинилися,  впускаючи Лайона з невеличкою стопкою замовлень. Вигляд він мав не значно радісніший за мій.  Певно в залі теж запара. Воно й не дивно — почався навчальний рік і голодні студенти разом із розлюченими викладачами спішили перекусити перед важкими робочими буднями. Ресторанчик знаходився досить близько, тому заходили сюди часто. Зазвичай нашої четвірки цілком вистачало для обслуговування, але сьогодні відсутність шеф-кухаря давалась в знаки.

— Бель! — гукнув Зандер, привертаючи мою увагу, — в мене тут залишилось зі вчорашнього вечора кілька тістечок — візьми перекуси. Кидай свого гуся і візьми перекуси, поки ще немає так багато відвідувачів. Давай, давай! Він не втече від тебе...

— Цей не втече, — тихіше пробуркотіла собі під ніс, із якимось сумом згадуючи своє особисте прокляття. — Цей, скоріше, буде переслідувати мене уві сні.