Розділ №5. Вам би і блюдечка вистачило

О. Моя. Священна. Лопаточка...! За що мені такі клопоти в моєму й так важкому житті? Ну, хіба мені боргів було мало та містера Аурелі? Треба мені ще й нервового ректора було додати, який тепер сидів і з насупленим виглядом дув щоки, бо мені треба було вже збиратися на роботу? Он як ображено склав крила на грудях! Ще й дивився з таким засудженням, наче кіт, якому не дали шматок м'яса.  Так і хотілося запитати його — яке м'ясо, красень? Ти ж сам — заготівля на відбивну. 

— Вам не соромно, га-дептко Лоу? — спробував ще раз достукатися до моєї свідомості чоловік. — Хоч би дочекалися, поки я трансформуюсь назад в чоловіка, а потім вже б йшли. 

— Вам для трансформації треба заспокоїтись. А поки ви дивитесь на моє лице, ви лишень більше нервуєте,  — втомлено пояснювала ніби для дитини. — А мені треба на роботу. Десять кілограмів картопельки почистити ще, цибулю з морквою обібрати, курку з гускою порізати. 

Ображений погляд містера Рейнальда змінився на засудження і я поспішила додати:

— Та не вас... — "хоча б простіше було і вас" — додала подумки, поглядаючи нервово на годинник. Часу було не так вже й багато, на відміну від роботи, тому я жалісливо проскиглила: — Заспокойтеся вже якось і я піду. В мене відкриття  скоро...

— Та як мені заспокоїтись?! Дивлюсь на Вас і... — запнувся він, заплющуючи очі й повільно вдихаючи повітря. — Добре, добре. Не все так погано...Проведу я ті пари у вогневиків... Допишу магістерську з цією примарою... Зі всім потихеньку розберусь...

Мирно склавши руки на грудях і сівши на край стілешні, я теж з цікавістю слухала про всі плани ректора на сьогодні й намагалася мирно сопіти носом в інший бік, щоб не нервувати нас обох ще більше. Не знаю скільки хвилин минуло, але буркотіння під ніс "на крайній випадок відправлю їх до Дезмонда, як практичний матеріал для дослідів" подіяв. В якусь мить я просто почула радісне «Нарешті..!», й вже стала підіймати обличчя у бік столу, за яким сидів Рейнальд, а потім зморщилась від гучного «Кляті зомбячі яйця!». 

— Не здумайте підняти свою голову! От просто не здумайте! — гаркав чоловік, шарудіючи по столу всім чим тільки можна. Але ця паніка мене настільки заінтригувала, що я таки перевела погляд угору та побачила неперевершене шоу... — Анабель! — осудливо підвищив він голос. 

— Що...?! — з цікавістю розглядала роздягненого чоловіка, прикритого м'якеньким багровим рушником.  Не знаю, що в мене більше викликало емоцій — красиве рельєфне тіло чи те, що це безсовісне тіло торкалося мого  рушника, на яке я випічку ставила! — Це, між іншим, мій улюблений! А ви його приклали до...! До...! До...!

— Що, "до", адептко? — глузуючи протягнув ректор, міцно тримаючи річ на місці. Хоч би почервонів!

— До "гуся" свого приклали! — спересердя знайшла синонім. — Мій! Улюблений!

— Було б краще, якби я вашою півлітровою чашкою прикрився? — нервово сміявся чоловік, починаючи червоніти. 

— Вам би і блюдечка вистачило б...! — ображено надула щоки, поки ректор таки постарався заспокоїтись з останніх сил. 

— Хочете перевірити? — їдко промовив він й побачивши мої червоні щоки весело посміхнувся й спробував накласти закляття одягу. 

Певно рушничок йому теж сподобався, бо в наступну мить містер  Рейнальд опинився одягненим у багровий костюм, з ґудзиками в формі маленьких тарілочок.  Ні, він то може й був вишуканим, але обурення в мені продовжувало рости й я мерщій підійшла до непроханого гостя й протягнула руку, щоб забрати своє. Але дивним чином, вона була перехоплена міцними чоловічими пальцями. Він запхав собі в кишеню маленький  рушничок і мовчки відпустив. 

— Потім поверну вам. А то ще спалите його, через цю дурну ситуацію... — небесні очі байдуже відвернулися від мене, доки я намагалася зрозуміти, чому ж так нервую. — Гарний колір до речі. 

— Я помітила, що вам сподобався, — повільно вимовила, обводячи його іронічним поглядом. А потім їдко додала: — Раз ви вже така собі людина, то я пішла на роботу. Мені ще купу картоплі треба перечистити і гусака засмажити. 

— Це була погроза? — здивовано здійняв брову.  — Боюсь, після ваших заклинань мене вже ніщо не налякає, Анабель... 

— Що ви, містере Рейнальде... Це робочі деталі...! — кровожерливої посміхнулася. —  Дощипати пір'їнки, ножем відрізати хвоста, зробити надрізи на всій поверхні, розтерти перцем та сіллю. І в пічку його...!  На сто вісімдесят градусів! 

— Адептко Лоу, — нервово сковтнув чоловік, після довгого осудливого погляду. — Нагадайте мені, чому ви не пішли в некромантки...? Чи хоча б до бойових магів...? З вашою любов'ю до гострих предметів та кровожерливістю, вам би там ціни не було...

— Бо на факультеті побутової магії вчитись треба на два роки менше. А мені треба швидше..

— І куди ж вам спішити? Вам ще ціле життя жити. Насолоджуйтесь молодістю, — видав цей лордячий безтурботний  зад. — У світі стільки прекрасних речей. Відпочивайте з друзями, сидіть на парах, випивайте на вихідних...

— Яких, — мовила стверджувальним тоном. 

— Що "яких"? — не зрозумів цей твердолобий гусак, діючи на мене як бордова ганчірка на бика. 

— Яких. Вихідних, — чітко вимовляла свої особисті слова тригери та розглядала його розкішний костюм. Навіть в таких обставинах він примудрився мати вишуканий вид. І це злило ще більше. — Тих, яких в мене ніколи не було...?  Це ви, містере Рейнальде, можете дозволити собі після роботи випити келих вина в ресторані й просидіти пів вечора займаючи чиєсь місце, а я не можу...! В мене немає ні золота, ні нервів, ні батьків! Так що підіймайте свій гусячий зад і йдіть насолоджуватися своїм лордячим життям, доки я намагатимусь заробити свої кровні гроші! Біжіть цілуйте якусь скажену дурепу, в рожевому платті, яка в руках ніколи нічого важчого за ложку не тримала, й знімайте це кляте закляття самі! У свої вихідні! 
Я свердлила сердитим поглядом блондинисту шевелюру свого наукового керівника й не могла заспокоїтись. Відчуття ніби по моїх болючих темах  проїхалося стадо зомбі верхом на конях. Хоча чого я ще могла очікувати від заможних лордів? Ми настільки різні й чужі, ніби сода з оцтом. Варто доторкнутися — і обидва почнемо кипіти від злості. Тому я розчаровано повернулася до нього спиною, буркнула "Можете не закривати. Тут все одно нема чого красти" та поспішила на вихід. І байдуже на те, що він мій ректор. Байдуже, що він міг про мене подумати. За своє дурне життя я стільки відчувала сорому, що скривлені губи чи відраза аж ніяк не зачіпали вже душу. Єдине, що мене дійсно переймало — гроші. Вони ніколи не зраджували. Ніколи не робили боляче. Та ще й могли прогодувати і витягнути з найчорнішої безодні.