Розділ №4. Моє особисте блюдо

Перші промені сонця продиралися крізь старе скло  та зігрівали щоки. Десь на вулиці чувся гавкіт поодиноких собак. Я лежала на своєму ліжку, вкрита  м'якою ковдрою, та намагалася згадати коли ж це мене вчора розморило і як же я примудрилася вкритися нею. Згадати не вдалося, зате я нарешті помітила чиюсь теплу важку тушку на своїх ногах. Якщо раніше на мені засинали лише коти й це було досить звично, то до гусака в моєму ліжку я не була готовою ні психологічно, ні фізично. А ще більше — до того, що ним був мій ректор. Тому хутко вибралась з-під нього та побігла у ванну — приводити себе до ладу, щоб потім готувати сніданок.

Продуктів у холодильнику було мало: кілька булочок, помідори, шматочок сиру та зовсім трошки ковбаси. З цього не вийшло б повноцінного прийняття їжі, але на гарячі бутерброди цілком вистачило та не зайняло багато часу. Аромат смаженого хлібу пробирався по всій кімнаті. Від приємного запаху, навіть містер Рейнальд примудрився прокинутися і поки я діставала їх на тарілки, він вже навіть крила помити встигнув.

— Світлого ранку, Га-набель, — прогелготів чоловік, змушуючи мене зморщитись від перекрученого імені. Хоча варто було зазначити, що "Га-набель" звучало всяко приємніше за сурове "га-дептка Лоу!". — Як ваш резерв?

— Трохи краще, — відмітила, поїдаючи теплий, соковитий бутерброд. Гусак посунув до мене якийсь листочок та прийнявся поїдати свою порцію. Я взяла записку й здивовано перевела погляд на її автора. — Що це таке?

— Ваш вихід з мого нічого кошмару, — спокійно зауважив гусак, чемно втираючи об рушник свої пір'їнки. — Поки ви спали, я думав як би це нейтралізувати цей жах хоча б якось. Якщо ви не зовсім ще безнадійна, то я матиму шанс залишатись людиною хоча б в стані спокою. Все, що від вас треба — уявити це й промовити закляття трансформації.

— А якщо у мене не вийде...? — знервовано перепитала, перебираючи між пальцями зіжмаканий листок. — Чи щось піде не так...?

— Нічого страшного. На чому ви там закріплювали моє прокляття? — задумливо вигнув він довгу шию і саркастично продовжив, поки я дожовувала сніданок. — На поцілунку? Ну то закохаєтесь в мене і цілуватимете, щоб я повернувся до свого  звичайного вигляду. Мене влаштує будь-який варіант, в якому я стану дорослим чоловіком, а не вашим особистим блюдом.

Від неочікуваних слів, я вдавилась хрумким хлібом й стала кашляти. З очей полились сльози, повітря перехопило і я ледве змогла дотягнутися до стакана води, щоб запити цей жах. В очах та і справа стояли небесні очі містера Рейнальда, про які мріяла  половина зі всіх адепток нашої академії. Чого вже там брехати, коли я вперше побачила статного лорда з розкішним золотим волоссям та ще розкішнішою фізичною формою — я теж якийсь час була під впливом. Але після кількох його лекцій, на яких він відповідав адептам із неприкритим сарказмом — пелена швидко спала. Тому зараз, після його необачних слів, мені хотілося чи то провалитися під землю, чи то розгледіти наш поцілунок, про який я колись теж мріяла.

— Га-дептко, га-дептко, — весело протягнув містер Рейнальд, підпираючи крилом довгу шию. Від пронизливого погляду хотілося не те що втекти — провалитися на тому ж місці хотілося. Відчуття, ніби цей безсовісний чоловік міг пробратися в мої думки та побачити їх. — Ви так дивовижно вмієте червоніти, що не будь я гусаком зараз, подумав би що ви уявили дещо лишнє. Вам настільки подобаються гусаки?

— Що ви, містере Рейнальде, — зібрала себе до купи, вмикаючи професійний тон. — Вони мене доводять до нервового тику.

— А я думав, що ви любите їх всією вашою широкою душею, — нахабно протягнув гість, закидаючи лапку на лапку, — раз спромоглися надати мені такий вигляд.

— Єдиний вигляд у якому я їх люблю — запечений. З яблуком в роті, — відрізала. — Ви любите яблука?

— Га-дептко! — не втримався ректор, щиро обурюючись. А нема чого було починати ці ігри. Я давно вже не маленька ляклива дівчинка. Після роботи в ресторанчику, мене дурними залицяннями не проймеш. — Вам не соромно?

— Що ви! Я ж із цікавості запитую! — вдала з себе невинного янгола, блимаючи довгими віями. — В мене якраз кілька яблук залишилось. Думала, що ви зовсім голодний.  Хочете?

— Читайте вже, Га-набель... — змирився чоловік з моїм дурним характером та підсунув ближче ту записку. — Мені не терпиться перетворитися назад на вашого ректора та написати у вашій особовій справі цілу рецензію на ваші навички по трансформації живих істот.

— Дуже смішно, — ображено склала на грудях руки. — Ви знаєте, після ваших погроз мені якось взагалі перехотілося читати ваші записи. Важко це. Та й не думаю, що вийде.

— Якщо не вийде, у вас завжди є запасний варіант з поцілунками, — відверто глузував чоловік, клацаючи дзьобом.

Перед очима дивним чином з'явився старий спогад, в якому я колись випадково зашпортнулася на сходинках і впала прямо в його руки, торкаючись губами його плеча. З мене тоді ще пів Академії сміялося, що настільки агресивно до ректора ще ніхто не залицявся. Знала б я тоді, що буду згадувати цю сцену в страшних кошмарах — падала б прямо на сходинки. Принаймні не було б зараз так ніяково згадувати, як він здивовано шепотів на вухо моє ім'я.

Щоб хоч якось відірватися від нав'язливих спогадів, я відібрала листочок в долоні й стала читати закріплювач. В голові те і справа випливала та дурна сцена і мені коштувало море зусиль, аби сконцентруватися на корективах. Закляття перепліталися в'яз за в'язом, змінюючись та поступово трансформуючись. І все б нічого, але цей нахабний гусак, знову відкрив свого дзьоба:

— Га-дептко... Мені на пари треба. Якщо будете ще довше плести закляття, то потрапите в моє особисте рабство! — буркнув чоловік, повертаючи мене в минуле.

В голові відразу ж з'явився старий спогад і закляття само собою закінчило модифікуватися, під моє щире обурення — "Та щоб вас!". Ректор здивовано витріщив на мене свої невинні очі, витягнув шию ще сильніше і з щирим подивом став розглядати в'яз, котрий я наплела. О...такого сорому я давно ще не відчувала. Звичайне "Він перетворюватиметься в стані спокою на людину", змінилося на "він перетворюватиметься на людину в стані спокою після поцілунків".