Розділ №3. Послання від старого Священика

Ніколи раніше не помічала, як смішно ходять гусаки. Але зараз, дивлячись як містер Рейнальд виляє пухнастою білою попою на всі сторони, я просто не могла стримати посмішки. Це було настільки кумедно, що навіть його коронне "Га-дептка Лоу" не викликало стільки емоцій, як куций хвостик. А басовий голос, який виривався з тонкого дзьоба — взагалі не давав заспокоїтись. Я навіть не помітила, як ми швидко дійшли до жилих будинків й зайшли в один з моїх улюблених перевулків. А от він помітив. Ще й як помітив, бо в якийсь момент встав, як вкопаний, і я мало не наступила на нього.

— Га-дептко Лоу, як часто ви ходите цією дорогою додому...? — почулося тихо знизу, а я нарешті підняла голову вище його росту. В кінці будинку побачились носи двох моїх старих знайомих, яких я була б рада більше ніколи не бачити.  — Я вже вкотре бачу ті дві підозрілі морди, й вони постійно йдуть за нами. Скажіть мені, будь ласка, що це галюцинації на фоні стресу, а не покидьки, які захотіли вас пограбувати.

— Краще б вони хотіли пограбувати мене, — нервово стиснула кулаки, рефлекторно заступаючи слабшого своїм тілом. — Ви швидко бігаєте? Хоча не важливо. Біжіть праворуч, до нашого ресторанчика. Я живу  в  будиночку напроти. Чекайте мене на горищі. Якщо не повернусь швидко — грабуйте холодильник та ідіть спати.

— Г-а ви? — нервово пробасили за моєю спиною.

— "Га я" — не втрималась і передражнила, — на метр вища і втечу швидше за вас. До того ж в мене є чим захистити себе.

— Це чим же? — скептично подивився на мене ректор, витягуючи здивовано шию. Пір'їнки ледь встали диби і я заплющила очі, тільки щоб не бачити цей саркастичний погляд знову. — Своїм виглядом? Думаєте приймуть за мертвеця, пограбують і підуть далі?

— Якби ж то... — буркнула, згадуючи що в мене в сумці залишився виторг за сьогодні. Всього боргу вона аж ніяк не перекриє, але відстрочку певну дасть. — Тікайте!

Чкурнувши у найближчий провулок, я зі всієї сили побігла, сподіваючись втекти від двох чолов'яг, яких за мною послали. Вдавалося погано. В очах нещадно темніло, і я переймалася як би не стукнутись у стіну на щирому шоку від сьогоднішніх подій та чистому адреналіні. Треба було лишень відбігти якомога далі від ректора, щоб ці бовдури випадково його не покалічили. А там, впихнути їм в руки свої дорогоцінні грошики, й молитись богу, щоб не потягнули до старого Священника. З тим, попри його багатомовну кличку, зв'язуватися взагалі не варто було.

Попри всю свою "святість" перед законом та імперією, цей покидьок приторговував боржниками як живим товаром. Одних віддавав у магічне рабство, інших — одружував на статних лордах, які шукали собі ляльок. І начебто не дуже погана доля, але чомусь більшість з них любила трощити свої іграшки й після цього жінки закінчували в місцевому госпіталі. В кращому випадку. Біда була в тому, що мій татко додумався заборгувати та державі, і Священнику. Й тепер, я не мала нікого, аби позичити непід'ємну суму.

Додавши швидкості, я так старалася уникнути улюбленців старого, що не помітила, як один з них зник і з'явився прямо перед моїм лобом кам'яною стіною. Від зіткнення з твердосердим Майком, моя й без того дурна голова запаморочилась і я опинилася прямо в нього у руках.

— Анабель, моя люба Анабель, — прогудів противний голос над моїм вухом. — Якщо ти так хотіла скосити свій борг на кілька сотень, могла б просто сказати. Я вже не в тих роках, щоб ганятися за дівчатами.

— Я не збиралася падати тобі в руки, Майку. Я взагалі не збиралася падати, — буркнула й випрямилась. Чоловік махнув рукою до свого напарника і він став у кінці вулички, щоб постерегти нашу розмову. — Відсотки треба платити лише через тиждень.  Навіщо ви прийшли?

— Старий просив передати, що в тебе залишилося п'ять днів, замість семи. Десять тисяч золотих, люба. І ні монетою менше, — мовив Майк витріщаючись на щось позаду мене дивним поглядом.

Повернувши обличчя в сторону, мої очі зачепилися за...добряче відгодованого гусака. Який замість того, щоб бігти на горище зі всіх сил, тепер крокував, як нічого не сталося, й байдуже виляв пухнастим задом. Помітивши прискіпливу увагу до своєї персони, гусак ніяково пробасив "Га" і покрокувала далі в наш бік. Я вже уявила масштаби майбутньої трагедії, тому поспішила схопити Майка за руку і попрощатися:

— Добре, я принесу суму через п'ять днів. А зараз мені треба піти й поспати, то ж ідіть хлопці, — знервовано протараторила, помітивши, як ректор зупинився коло стіни, уважно слухаючи нашу розмову. — Теплої ночі.

— Красуне, — прошепотів Майк мені на вухо, хапаючи за горлянку й притискаючи до стіни. Від раптового поштовху в очах знову потемніло і я ледь втрималася на ногах. — Я б теж не відмовився від теплої ночі. Можу навіть підкинути тобі кілька сотень...

— Майку... — прохрипіла, знаючи як цей покидьок любить гратися зі своїми боржниками. — Я винна Святому ще купу грошей...пусти.

— Ти ж знаєш, що я можу оплатити їх, — прошепотів він у мої губи.

Запах лаванди пробрався в ніздрі, діючи гірше за нашатир. Чим ближче він посувався до мене, тим більше здавалося ніби мене зараз знудить. Але певно був таки бог на цьому дурному світі, бо в наступний момент Майк зігнувся та заверещав, немов дівчисько. Не довго думаючи, я побігла куди очі дивилися — холодними осінніми вуличками, вздовж старих будиночків та дерев'яних віконних рам. Я бігла так швидко, що навіть не помітила, коли опинилася у своєму будинку та притулилася до стіни спиною.

Серце скажено билося в грудях. Я трималася за нього, сподіваючись, що воно нарешті вирветься та перестане мене колоти. Важке дихання перехоплювало горлянку. В голові настільки гучно гуділо, що я спершу навіть не помітила, як за моїм сопінням чулося ще одне — не менш виснажене. Ректор Рейнальд сидів поруч зі мною на своїй пухнастій дупі, розставивши чорні лапки у різні боки. Я дивилася в його небесні очі й розуміла, що нас чекатиме довга розмова та ще довгі нотації.

— Га... — почав було він, але запнувся, дивлячись на мої посинілі від холоду долоні. — Я все ще голодний, міс Лоу. Пішли хоч чаю гарячого поп'ємо. А то дзьоб вже не слухається від холоду.