Розділ №2. Три пункти про кохання

Приємна темрява повільно розсіювалася, залишаючи після себе тьмяне світло  магічного світлячка. В голові нестерпно гуло, ніби я всю ніч пила гномячий самогон, а не каву. Потираючи скроні холодними руками, я намагалася згадати все, що відбувалося до втрати свідомості, але виходило погано — пам'ять поверталася якимись шматками та в роздріб. І згадувала б я ще довго, якби не опустила лице на свої ноги й не побачила відгодованого такого гуся коло них, який свердлив мене вбивчим поглядом. 

— Прокинулися, га-дептко Лоу? — пробасило створіння голосом ректора, доводячи мене до зупинки серця знову. — Нарешті! 

— Містере...Рейнальде...? — прошепотіла, впізнаючи за цим білим красенем свого скаженого ректора. 

— На цей момент, га-дептко, я — ваш нічний кошмар, — змахнув він крилом, мало не тикаючи пір'їнкою в мій ніс. —  І чим швидше ви мене перетворите назад у ректора, тим швидше ми з вами зможемо вибратися з нього. 

— Як же я вас перетворю назад...? — прошепотіла, намагаючись відтворити свої думки в момент, коли кидалася в нього магією. — В мене зараз резерву кіт наплакав...

— От як зробили гусаком, так і ректором робіть. Чи ви пропонуєте мені проводити пари в ось такому образі? — басив гусак, махаючи крилом. Я вже відкрила було рот зробити йому комплімент, але він передбачив це і вирішив перебити. — Краще мовчіть, га-дептко. Мовчіть, бо я і так святий, що не заколов вас пір'їною, поки ви були без тями.  А ви знаєте, як мені хотілося це зробити? Враховуючи, що після смерті мага, всі його закляття накладені впродовж року розсіюються самі собою. 

— Я б з радістю, але... — нарешті згадалося, що я там наплела в пориві пристрасті. Від усвідомлення катастрофи, захотілося телепортуватися якомога далі. Певно це читалося по моєму обличчі, бо ректор торкнувся своїм крилом мого підборіддя й вибагливо підняв його угору. 

— Що, "га-ле", міс Лоу...? — нервово протягнув він. 

— Схоже я... приплела до закляття трансформації любовне закляття... — очі гусака стали ще більше, шия вигнулася в щирому здивуванні. — Ви будете гусаком, аж доки не поцілуєте того, кого кохаєте...

— Га-дептко Лоу!!! — гаркнув ректор на весь кабінет. — Ви знущаєтесь?! Звідки у вашій корисливій голові взагалі з'явилися думки про кохання?! Ви ж любите лише гроші! 

— Не правда! — ображено надула губи. — Я багато чого люблю! 

— І що ж ви любите, міс Лоу? — нахилив довжелезну шию на бік гусак й саркастично подивився в очі. — Так і бути, якщо назвете мені три правдоподібні пункти, я не виклюю вам мозок цим клятим дзьобом. 

— Точно? — підозріло примружилась, вглядаючись в небесні очі.

 — Будь-які три пункти, крім грошей, — ультимативно промовив лорд. 

— Ага... Ну тоді... — задумалася про найважливіше у своєму житті. — Спати люблю! Їсти смачно люблю. І вас люблю бачити в ресторанчику! 

— Мене? — закашлявся гусак, хапаючись крилами на серце. Здавалося, ніби його очі от-от вискочать від здивування, тому я поспішила погладити нещасну тварину по голові, аби не відкинув ласти раніше ніж захищу магістерську.  — В нас різниця більш ніж у двадцять років! 

— З такими чайовими, які ви залишаєте кожен раз у ресторані — хоч сорок, чесне слово! — поспішила заспокоїти. — Мені от зовсім не принципово на скільки ви старі! Тим паче у вас же ельфи в роду потопталися. Сто років туди, сто років сюди — для магів це ж мізер...

— Добре, міс Лоу. Поживіть ще трохи...Але спершу давайте придумаємо, що нам робити, — виснажено потер чоло ректор й задумливо став розглядати то стелю, то мою шию. —  Вже ніч. У вас резерву кіт наплакав, навіть для редагування цього кошмару. А я, вашими стараннями, ще нічого не їв, і навряд чи тепер поїм. У вас випадково з собою немає нічого?

— Немає... — сором'язливо опустила очі. Якось навіть не подумала ректора підгодовувати. В животі нещасного тихо забуркотіло, викликаючи в мене добрячий такий сором. — Якщо вам не дуже принципово, можемо піти у ваш будиночок і я приготую щось...

— Мені от взагалі не принципово, але я не тримаю вдома продуктів. Якось не розраховував, що перетворюсь на гуся і не зможу їсти на людях. До цього мене життя не готувало... — втомлено опустився на диван чоловік та відкинув шию на бильце. — Поясніть мені, га-дептко...чому зі всіх можливих варіантів, ви перетворили мене на цього... пернатого...!  Що за нелюбов така до мене і до цих тварин? Коли я встиг вам так насолити? 

— Що ви, я вас дуже сильно люблю...! Чесно-чесно!  — спробувала пояснити, але саркастичний погляд ректора так і кричав — "Не вірю, га-дептко! Ви любите лише гроші, а не мою благородну душу!". — Річ у тому, що  до нас в ресторанчик вічно приходить один стариган, який своїми скандалами відлякує всіх клієнтів. Кожен божий день замовляє гусака, а потім свариться, що він йому не подобається...Уявляєте?! Мій! Божественний! Гусак! 

— Га-дептко, я знаю, що я божественний, але... — ніяково зауважив ректор, обіймаючи себе крилами від моїх компліментів. 

— Та не ви...Я ж їх своїми ручками натираю спеціями кожен раз! Майонезом животик гладжу, щоб м'ясо смачне було... Проколюю вилкою грудину... — перераховувала я.

— Га-дептко! 

— У мене через нього виторг падає... — ображено пробуркотіла про наболіле. — А мені дуже треба гроші... От і не втрималась...перепрошую...мені дуже шкода...

— А-га. Так і повірив... — ображено свердлив мене поглядом ректор. 

—  І що нам тепер робити? 

— Що-що? Спати іти... Ви до себе, а я на диванчик. Пізно вже. Ніч на вулиці. А від вас зараз толку, як... — пробуркотіло в животі. Чоловік перевів ображений погляд вниз і засмучено погойдав головою. — Ніяк. 

— А може погодуємо вас...? — тихо запитала, відчуваючи свою провину. Запрошувати гостей в кімнату на горищі взагалі не хотілося, але лишати голодного чоловіка, який через мене потрапив у повну халепу, було б взагалі жахливо. — У мене дома є продукти. Приготую вам щось на швидку руку, а там підете спати...