Розділ 3. Дзеркальне відображення

Клуб зустрів їх стіною звуку.

Бас вдарив у груди так, що Дарина на мить забула, як дихати. Музика була скрізь: у підлозі, у стінах, у склянках на барній стійці, у власних кістках. Над танцполом гойдалися хвилі неонового світла, багряні, фіолетові, холодно-сині, і кожна з них на секунду вихоплювала з темряви чиєсь усміхнене обличчя, здійняті руки, блиск прикрас, розсип волосся.

Повітря було густе, нагріте сотнями тіл, і пахло всім одразу: дорогими парфумами, цитрусовим димом із кальянної зони, розлитим шампанським і чимось солодкуватим, п’янким, від чого паморочилося в голові ще до першого келиха.

— Ну як?! — крикнула Юлія їй у вухо, і Дарина ледь розібрала слова крізь музику.

— Голосно! — відповіла вона, і обидві розсміялися.

Вона не пам’ятала, коли востаннє була в такому місці. Може, на останньому курсі, коли ще вміла просто стояти в натовпі й нічого не рахувати: пульс, дозування, хвилини до кінця зміни. Тепер усе навколо здавалося майже нереальним, наче чужий яскравий сон, у який її випадково пустили.

Софія, наречена, обійняла їх біля довгого столика в глибині зали, де вже стояли пляшки й тарілки із закусками. Тонка діадема з пластиковими перлинами збилася їй набік, а очі сяяли.

— Дарино, ти прийшла! Юлька казала, що ти не зможеш, що в тебе операції, пацієнти…

— Один вечір можна, — усміхнулася Дарина, і самій собі здалася майже чужою. Ці слова вирвалися легко, без звичного опору.

Їй вручили келих. Вона зробила маленький ковток: холодне, колюче шампанське одразу вдарило в голову ніжним теплом. Потім ще один. Подруги Софії сміялися, перебиваючи одна одну, розпитували про лікарню, про «страшні операції», і Дарина вперше за довгий час відповідала охоче, жваво, навіть із жартами. Плечі розслабилися. Втома, що роками тримала її за горло, потроху розтискала пальці.

Може, Юля має рацію. Може, мені справді потрібно було це.

Година минула непомітно.

***

А над залою, за скляною стіною на другому поверсі, у VIP-зоні, жила зовсім інша ніч.

Тут бас лунав приглушено, наче крізь воду. Низькі шкіряні дивани, золотава підсвітка, столи, заставлені пляшками, назви яких Дарина навіть не вимовила б. Ця частина клубу була відокремлена від решти світу тонкою перегородкою грошей і охорони.

На центральному дивані, закинувши ногу на ногу, сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона втомлено гортала телефон, відкинувши голову на спинку, і відверто нудьгувала серед власного свята.

Мілана.

Дочка людини, чиє прізвище з повагою й острахом вимовляли в певних колах. Єдина донька, улюблена, розпещена, звична до того, що будь-яке бажання виконується до того, як вона його висловить. Вона носила дорогий парфум і дорогу байдужість, і всім довкола здавалося, що це її природна шкіра.

За її спиною, біля колони, стояли двоє охоронців із непроникними обличчями. А ще далі, біля дальнього бару, за столом, де ніхто не сидів, спокійно пив мінеральну воду високий чоловік у темному светрі. Він не дивився ні на кого окремо. Його погляд ковзав залою рівно, терпляче, як у людини, що чекає довго й нікуди не поспішає.

У його кишені лежав телефон із фотографією. Каштанове каре. Світла шкіра. Чорне пальто.

***

— Мені треба поправити помаду, — Дарина торкнулася руки Юлії. — Я скоро.

— Піти з тобою?

— Не треба, я швидко.

Вона пробралася крізь танцпол, відчуваючи, як чужі плечі торкаються її, як гарячі, хмільні тіла розступаються й змикаються знову. Біля сходів вона звернула в довгий коридор із чорними стінами й тьмяними червоними лампами. Музика тут стала глухою, віддаленою, і від цієї раптової тиші у вухах дзвеніло.

Двері жіночої кімнати були з матового скла. Всередині панувало м’яке золоте світло, пахло ірисами й мильною свіжістю. Мармурова стільниця, ряд умивальників, величезне дзеркало на всю стіну в тонкій чорній рамі.

Дарина підійшла до крана, відкрутила холодну воду й намочила зап’ястя. Вона дивилася на себе: розчервоніла, з блискучими очима, з вогкими пасмами біля скронь. Вона виглядала живою, і це було настільки незвично, що вона на мить розгубилася.

Двері за спиною відчинилися.

Цокіт підборів, легкий шелест тканини, різкий, дорогий аромат, що розлився кімнатою, мов хвиля. Дарина мимоволі підняла очі до дзеркала.

Поруч, за півкроку від неї, біля сусіднього умивальника зупинилася дівчина.

Вони обидві завмерли.

Ніби хтось на мить зупинив час і поставив два відбитки поруч. Те саме каштанове каре до плечей, з тією ж м’якою хвилею на кінцях. Схожий овал обличчя, схожа бліда шкіра, схожа лінія брів. Чорне коротке пальто, приталене, з комірцем. Навіть зріст був майже однаковий: дівчина лише трохи поступалася їй.

Різниця крилася в деталях, які в цьому золотому напівсвітлі легко було проґавити. В очах Мілани не було втоми, лише холодна, відшліфована нудьга. На пальцях виблискували масивні персні. Її губи ледь кривилися, в кутику застигла зверхня напівусмішка. А в Дарини, навпаки, очі були теплішими, живішими, з глибоким відтінком чогось, чого гроші не купують.

— О, — протягнула Мілана, окинувши її поглядом у дзеркалі. — Ми ніби сестри.

— Дивовижна схожість, — обережно всміхнулася Дарина.

— Угу. Дивовижна.

Мілана бездумно поправила пасмо, відкрила маленьку сумочку, дістала помаду й довго, ліниво фарбувала губи, не зводячи очей із власного відображення. Дарина відчула дивний, незбагненний неспокій. Не від самої дівчини, а від самого моменту: ніби це дзеркало показувало не просто двох жінок, а дві версії однієї історії, одну з яких хтось уже вибрав.

— Знаєш, мене вже тут усі дістали, — раптом сказала Мілана, не повертаючи голови. — Охорона, батько, ці вічні вечірки. Хочеться просто зникнути на годинку. Піти так, щоб ніхто не знав.

— Іноді це допомагає, — тихо відповіла Дарина. — Перепочити від усіх.

— Ти так думаєш?

— Я знаю. Я сама цілий рік нікуди не виходила.

Мілана зиркнула на неї вперше по-справжньому. У її погляді промайнуло щось схоже на цікавість, але миттю згасло.