Подруги і погрози

ГАННА

Вечір суботи був сповнений сюрпризів для наших батьків.

Ну звісно уже всі здогадувалися про весілля, але не здогадувалися, що воно буде наступної неділі.

Тому звісно були злегка приголомшені. Як і я, до речі, але вдавала, що  все так і було задумано.

Данило дуже просив тримати в таємниці мою вагітність, казав про якісь забобони, але було видно, що то щось важливе.

Ну не казати, так не казати. 

Але сюрпризи чекали на батьків і менш приголомшливі.

Бо мама й Данилова мати виявилися однокласницями, що давно загубили одна одну, а колись щиро приятелювали.

І це не дивно, бо жили в сусідніх  дворах і сім'ї були добрими сусідами. Виходить я правильно вгадала тоді, що вони дуже схожі принцеси.

Насправді то було велике полегшення, що наші матері знайомі й мені не треба підтримувати розмову.

Бо то важко після того, що сталося між нами.  І їй важко, і мені. Батькові Данила нібито все одно, але я відчуваю напруження.

 Він занадто пильно стежить за дитячими спогадами колишніх однокласниць і якось дуже уважно  дивиться на мене, коли гадає, що я не бачу.

Важко одержати зразу двох нових родичів, та ще й стосунки  зарані серйозно зіпсовані.  Але ж у мене народиться їх онук. Треба хоч поганенького миру. Що з нами буде в житті - нікому  не відомо, дитині потрібна родинна підтримка.

Але те відчуття, коли мені вказали на двері й пропонували відкупне - воно сидить в середині й не відпускає. Ці люди не хотіли, щоб ми були разом.І зараз нічого не змінилося. Просто  інакше Данило від них остаточно віддалиться.  Тож мене визнали умовно прийнятним додатком до сина.

Що ж. Я теж не зобов’язана переживати через те, що вони розчаровані.  Але мені незручно, а їм - ні. 

ДАНИЛО

Їй незручно, а їм - ні. Перезавантаження і нові надії.  Джаст бізнес, не вийшла одна справа, вийде інша, замість поглинення буде злиття. Що ж, надія помирає тільки трохи раніше, ніж ілюзії.

Підхожу до моєї принцеси, що ввічливо слухає шкільні спогади. Сідаю поруч і беру за руку.  Рука холоднісінька.  Треба закругляти цей балаган. Їй не можна нервувати. Та й не вартий той баран хвилювань. Закластися можу, що вона ще їх жаліє або скоро пожаліє.

А чого це біг бос так зиркає, що з очей скоро іскри полетять? Він же не на нас з Ганною дивиться, а на маман, що віднайшла подругу.

Таке міміммі. 

Можна подумати, її раніше не можна було знайти. В одному місті живуть, майже на сусідніх вулицях.

А таке щастя, ніби вона босоніж півсвіту обійшла, щоб знайти рідну душу.

Та хай тішаться. Ач, як щебечуть. Уже до роботи дійшло.

-Ляля, а ти й досі  малюєш? Пам’ятаю ваші з  Василем стінгазети й декорації для шкільних п’єс. До речі як там Василь? Ви так дружили.

Маман стинає плечима, батько зараз продавить бильця крісла, так їх стискає. Що, не подобається друг Василь? 

-Ні, не вийшло з мене художниці. Трохи дизайном займаюся у вільний час. Василь пішов тоді вчитися в архітектурний, ми загубилися, як і з тобою.

Батько  - о диво - опускає очі й наче стає меншого розміру. Що це з ним?

Маман похмурніє. Це тема, яку у нас не обговорюють. Але  я в курсі, що там був якийсь скандал через її препода з графіки чи чогось такого.  

Потім я спалив батька з секретаркою, потім вони з маман вирішили, що тільки єзуїтський коледж мене виправить. І вони об’єдналися в пориві зробити з мене людину.

Тобто це мене треба було виправляти, а не їх з їх шашнями. Нуну. Проїхали. 

Діло молоде. Вони, здається простили одне одного. Я зараз щасливий і мені майже пофіг на минуле. Я можу жити сучасним і планувати майбутнє. А їх  таємниці з підкилимними ігрищами залишити позаду.

У моїй сім’ї все інакше. І моя дитина буде рости в любові і бачити навколо себе любов. І виросте, як наші малі бандити. А не як я.

Цікаво, хто там у нас вийшов - хлопець чи дівчинка? Бідна Ганнуся, і тут я налажав. Три роки тепер не спатиме. Кажуть, то дуже важко - з малими.

Скоро я один заробляти залишуся. Наче добре себе показав на новій роботі. Кураторам пару фішок видав, не вони мені. Там гарна платня насправді. Але ж не на сім’ю з п'ятьох.

Добре ще хоч вклався кілька років тому у щось пристойне, не все пропив, програв та спустив на дівок і гульню.

Хто ж знав, скільки всього потрібно для життя, коли  нічого з неба не падає, окрім пташиного посліду.

Ні, Славко знав. Ще з коледжу знав, де нас єзуїти муштрували. Он як піднявся. Та здається усі, крім мене знали. Навіть Роман, хоч він ніби не від світу сього.

А я витратив найкращі роки на дурне буцання зі старим бараном. І чогось у нього такий вигляд, ніби він мене переграв.

-Я трохи займаюся прикладним мистецтвом. - маман тягне паузу.  От зараз тобі буде. Тебе історія з Ганною нічого не навчила? Хочеш знову відчути меншовартість?

-Ти така молодець. У мене зовсім часу нема за роботою ні на який розвиток. В театрі сто років не була. По музеях і виставках тільки з дітьми, нічого нового не встигаю читати.

Гм, облом. Маман типу у нас встигає. А Ганнина мати ні.

-Олю, ми тепер з тобою всі театри обійдемо, на всі прем’єри ходитимемо. От побачиш, я тебе витягну. Ти така красуня, але така стомлена. Тобі треба виходити на люди, відпочивати.

-Ліль, як добре що ми знову зустрілися. Отак живеш тільки домом і роботою, не помічаєш, скільки втрачаєш.

Маман нітиться.

-Оль, ти все ще ходиш на роботу? Я не подумала, ти ж  сама тепер.

-Ходжу. І гроші треба, і не можна, щоб мозок перетворювався на майонез.

-А де ти працюєш? - маман аж зіщулюється,  так боїться почути щось малокультурне й неінтелігентне. 

-Та тут в академії. То нецікаво зовсім, нічого  духовного. Трохи проєктів для космосу. З фінансуванням науки зараз погано, не розженешся.

Маман таки отримала живильну звіздюлину. Отак тобі за твої  високодуховні фіалки, м’які іграшки й зверхність.