Важлива об'ява й великі плани

ГАННА

До побачення? Він же сказав, що не бачитиметься з батьками. Матері не відмовив. 

Спитає у мене?  Ця жінка, що мило посміхається, а в душі плаче, може щось одержати тільки з мого дозволу?

Вона загадкове створіння. Наче привид самої себе. Що я можу їй дозволити або не дозволити? Данило явно дуже високої думки про кордони моїх можливостей.

Таке дивне освідчення і пропозиція шлюбу. Таке полегшення. Він же не знає, чому я залишу дитину, якщо завагітнію хоч десять разів. Бо то була моя клятва. Колись розкажу йому, та не при дітях же.

Йому мати  й так забагато розказала, от він і вирішив подарувати мені казку.

А я і так живу у казці, смішний мій принц. 

Він звикне - треба ж таке вигадати. Хіба до цього можна звикнути? То уже на все життя тривога й надія.

Нехай сам відчує, нащо підказувати.

Момент щастя. Дивно, але красиво. Красиво, але дивно.

Це про нас з ним.

Якби у нас був справжній замок, а над мостом ковані ворота зі щитом, то там би був саме такий девіз.

Латиною це було б… от так “novis sed formosa, sed formosa novis”.

-Ма, що ти там шукаєш в телефоні? Ти чула, нам Принцеса Ліна дзвонила. Вона хоче до нас у гості.

-Правда? Сонечко, я не чула, у мене, мабуть, тиск підвищився і кров у віхах сильно шумить. А у тебе слух гострий, як…

-Як у собаки Баскервілів, ма.

Сонечко вишкірило зубки, зморщило носика. Веснянки на ньому уже почали яскравішати, літо зовсім скоро…

-Ма, тобі що, зовсім не страшно? - доня зробила з долоньок страшні пазурі, а Кость затулив їй рота долонею.

-Тільки не вий, ми ж домовилися, що вдома не можна. Сусіди й так  сварилися.

От молодці, взяли її остаточно у свої ігри.

-Так, Сонечко. Не треба вити, мені уже страшно.

-Не вірю, ти не тікаєш!

-То я від страху застигла.

-Клас, я тоді тебе загризу, а потім будемо вечеряти.

-Добре.

-Ніхто нікого не загризатиме, бандити. Ви що, не чули - у мами тиск. Ану швидко готуйте  все для вечері. А мамі м’ятний чай. Що там від тиску в аптеках продають? - Данило дуже серйозно налаштований.

Близнюки насупились, але пішли до холодильника. Я підморгнула Сонечкові, і вона швидко  удала, що загризла мне. Було лоскотно, а Собака Баскервілів дивився на мене вимогливо.

Я заплющила очі й відкинула голову назад, щоб ніхто не сумнівався, що мене загризла страшна почвара.

На кухні чомусь залягла мертва тиша, мене схопили сильні руки, а Данилів голос зірвався, коли принц  наказав негайно викликати швидку.

-Ти зовсім не вмієш гратися, Данило.- голос Сонечка був сповнений осуду - А от мій тато…

-Грр.

-Ні, я перша сказала, що я собака Баскервілів!

Мене міцніше притиснули до твердого теплого тіла Данилові руки. Пальці несміливо погладили спину. Я теж обхопила його за шию, щоб не впасти.

-То ви так гралися?

-Ну. - підтвердив Кінь -  Братан, ти якийсь сильно нєрвинй сьогодні.

-Ще б я не нервував. Ви всі ненормальні. У неї тиск. Ви знущаєтесь?

-Ма тобі досі погано? - Бодя нарешті перейшов до фактів.

-Мені було погано зранку, а тепер уже краще. Я була у лікаря. То пройде, але не так швидко. Я вам пізніше все розкажу. А зараз я перехвилювалася просто, бо Данило…

ДАНИЛО

-Принцесо, - з притиском промовив - як тобі не соромно, ти все важливе собі береш  Чого я не можу сам це сказати?

-Я так звикла, Данило. І може краще це скажу я.

Вісім пар очей вп’ялися в мене. 

Кінь почервонів, Близнюки єхидно скривилися. Сонечко  не зводила з мене стривоженого погляду.

Може й справді треба було, щоб Ганна сказала. Бо як почую в цей момент “а от мій тато”, це остаточно підірве мою самооцінку.

Та відступати пізно.

Міцніше притис до себе мою жінку. І зовсім вона не важка. Майже.

-Кгм. Радий вам сказати, що ваша мама, тобто моя наречена  Ганна, згодилася, ну, прийняла мою пропозицію руки й серця. Тепер я буду її чоловік. Я тут житиму і буду про вас усіх піклуватися.

Можете мені не вірити, але близнюки штовхнули один одного ліктями й перезирнулися зверхньо.

-А я що тобі казав - пролунало хором.

Поки вони не почали доводити, хто перший сказав, Сонечко ступила крок  уперед. 

Пора починати зворотний відлік. Зараз пролунає мантра про її тата. Грр. Не реагувати. Не реагувати я сказав.

-Мамусю, чур,  я нестиму шлейфа і мені пошиють таку ж сукню, як і тобі!

Гм. Не вгадав. Бува й таке.

Мабуть, у дівчат щось прошито в пам’яті таке, що перебиває усі спогади про тат в окремі моменти.

Ганна хотіла стати на ноги, але я тримав міцно. Хай звикає, хто в домі хазяїн.

Але моя принцеса не стала звикати. І використала мене як п’єдестал.

Що ж, у неї скілл вище. Вона давно править князівством.

-Діти, весілля буде ще не скоро. Бо виникли деякі перешкоди. 

Сонечко  зараз заплаче. Очі повільно наповнюються сльозами, але  ні одна сльозинка не витікає. Страждання, як воно є. Десь я це бачив. Буквально недавно.

-Ти просто не хочеш, щоб я несла шлейф!

О, тепер сльози ллються. Але ж голос твердий. От маніпуляторка. Та що ти вдієш проти природи, мала.

-Сонечко, ти понесеш шлейф. І у тебе буде найгарніша сукня. Тільки трохи пізніше. Бо  у мене буде дитинка. І вона зараз росте у животі. Тобто сукню не можна буде пошити, вона буде мала, поки її дошиють.

Запала тиша. Всі дивилися на Ганну. Живіт, як живіт. А там росте маля. Його не видно, а воно росте. Вражені? А отак я технічно справився. Я такий.

-Гм. - Сонечко звело докупи руді брівки й рій веснянок  перемістився ближче до  складки  на лобику.- Без сукні не можна. Що ж робити?

-Треба трохи почекати.

-Ні! Ти ще передумаєш потім, як з татом передумала. А я хочу сукню. І шлейф нести. Треба зараз.

Яка проноза. Не буде, як з твоїм татом. На цьому полі я його переграв, отак.