Життя налагоджується?

ГАННА

-Життя налагоджується, дівчата! Данило нарешті повернувся. Ви уявляєте, він тяжко хворів, а мені наказав не повідомляти, щоб я не хвилювалася, не навідувала й не заразилася на кір.

-Придурок твій Данило, от що я тобі скажу, можеш ображатися. - Наталя гнівно звела брови докупи й похитала поголеною головою, по якій пробіг сонячний зайчик і зупинився на хресті, оплетеному квітами. Татуювання дуже стильне, але похмуре.

-Я не ображаюся. Сьогодні не можу ні на кого сердитися. Та й ти права, хоч він це зробив з найкращими намірами. Я така щаслива, наче гора з плечей звалилася. 

-Хочеш - їдь до того придурка, даю відгул. Так раз на життя буває. Я б не повірила, якби то не ти сказала. Всі вони козли, як на мене. Але твій  мене здивував уже другий раз. Перший тоді, коли тебе не кинув і нас витяг з халепи. І от тепер. 

-Що ти, Галюсю, роботи повно, не треба. Ще остання третина паперів не розібрана. І нехай він відпочиває, ти б його бачила. Як з хреста знятий, схуд, очі запалені досі, аж серце заболіло, коли побачила. Й досі голова паморочиться.

-Тоді на обіді зачинимося й полікуємо твою голову народними методами. Ще й торта замовимо, чи ти тепер фігуру берегтимеш, щоб твій принц тобою милувався?

-Берегтиму, Натуся. Це найменше, що я маю для нього зробити - щоб він мною пишався.

-Він має пишатися, що ти не пропала з дітьми, поки він у лікарні вилежувався. Але  звісно пишатиметься тільки тим, яка ти красива блонда. Так я замовляю торт чи суші? - Галина вдавала невдоволення, але я ж бачила, що вона розчулена.

-Торт. Гуляти, так гуляти. - Наталя любить поїсти, а калорії її бояться. Така тендітна, наче підліток. - А ще тебе тепер треба одягати так, щоб він очей не міг відвести, а  його притрушені родаки зрозуміли, що то вони тобі не рівня, а не ти їм. І ми це зробимо, модний дім на тобі побудуємо. Ти гарна модель. - Наталка мені трохи заздрить, бо їй фешн припав до душі, а зросту потрібного немає.

-Наталя, батьки  йому щастя бажають, а собі онука. Звісно, що хотіли б бачити когось іншого поряд з ним. Але так склалося, що тепер це неможливо. Їх пожаліти можна. 

-Ти б усіх жаліла, а тебе ніхто не жаліє.  Навіть твій принц он як тебе вимучив. А міг просто попередити, щоб не навідувала, поки він заразний.

-Що ж тепер. Він швидко вчиться. Більше так не зробить, я впевнена. Давайте вашу піцу чи торт.  І ліки від голови, бо вона крутиться й землі під собою не чую.

-То ти втюрилася просто. Від цього ліків немає. І я тобі заздрю, бо не зазнала такого в житті. А тепер може й хочу.

-Як хочеш, то все буде,  Нато. Як дозрієш насправді.

ДАНИЛО

-Як дозрієш насправді, Сонечко, то скажи. Не можна кожну хвилину відривати нас від роботи.

От бачиш, ми лагодимо балкон.

-Бачу. Вже годину не знаєте, яким боком ту раму прилаштувати. А от мій татко…

Гррр. Це не дитина, а чаклунка. Бо я від злості надавив трохи сильніше, й клята рама стала на місце, як влита.

Залишилося тільки прибити по контуру.

Треба терміново розбагатіти. Не можна так жити, що все сиплеться,  розвалюється в руках і падає на голову.

-От бачиш, Сонечко, я теж дещо можу.

-Бачу. Я дозріла. Пішли дивитись на те, що вмію я.

Манюня повела нас  на кухню.

Ну все, Ганна мене вб’є.

За день нічого не зробив, дитина попекла рученята, а тими рученятами помалювала фломастерами тиньк біля обваленої стіни й бетон, що оголився після того, як відпав тиньк.

-Ну як, вам подобається? - мала принцеса була собою дуже задоволена. Засада.

-Братан, ти якось на дітей впливаєш, ну я не знаю,  може це розвиває. Але… Я пішов за братанами до школи, вже час.

-Братан, ти справжній братан,  я зацінив. Іди вже.

От що б ви зробили? Що мені робити, вона ж чекає, що я похвалю.

А я не розумію навіть, що там намальоване. 

Дитя мистецтвознавця, тонка натура. Ще образиться.

-Гм, Сонечко, дуже, гм, достойно. Тільки поясни мені, що ото там у кутку, таке фіолетове? Не можу так зразу впізнати.

-Бо вона перелякана. А Снорки, як лякаються, міняють колір.

-Он воно як. Снорки. В печері. 

Обережно, Данило, ти йдеш по тонкому льоду.

- Ну звісно в печері. Як тобі та купа перлів? Треба намалювати більше, як думаєш? А то її майже не видно. І не було у мене білого фломастера, а перли ж білі.

-Ех, я навіть не знаю, чи існують білі фломастери. Життя буває дуже жорстоке до митців, Сонечко. Може ти  не будеш малювати? Бо потім заздрісники, конкуренти. А ще гірше, як ніхто не зацінить і не захоче дивитися на твоє малювання.

-Пхе, мій тато каже, що я здібна. І що мені треба вчитися.

-Ну, як тато каже, то звісно треба. А мама що каже?

-Мамуся каже, що б я малювала на своїх дверях.  Або на папері.Та на дверях уже місця немає. Папір я сама не можу дістати, він високо лежить. А ви були ділом зайняті. Я ж не могла вам заважати.

-Угу. Та не переймайся. Купка перлів досить солідна.  А ми ще купимо тобі кольорову крейду. Там точно біла є. Хоч всю печеру тими перлами завалиш.

-Правда? Який ти розумний. Так і зробимо.

-Домовились. Зараз хлопці прийдуть. Їх, мабуть, треба годувати? 

-Там у холодильнику обід. Треба розігріти.

-Давай. Я вмію.

-Ого, який ти. А мені не дозволяють нічого крутити.

-Поживеш з моє, по світах потиняєшся, ще й не те вмітимеш, Сонечко. І я зараз тебе навчу. Будеш сама собі щось розігрівати, в житті знадобиться. Туди не можна нічого металевого. І треба накривати чимсь, бо воно буває розбризкується.

-Ага, клас.

-А крутити нічого не треба, як треба тільки розігріти. Давай, я поставлю, а ти натиснеш клавішу.

-Давай. От бачиш, я вмію

-Бачу.

Тут і братани нагодилися, і майже зразу Ганна.

Сонечко одразу сховало  за спину ручки, помальовані фломастером у пориві натхнення, а сама зайшла за мене.