Чарівна кропива

ДАНИЛО

Як янголя. Спить моя мила, на плече голову схилила, незручно їй у кріслі спати.

В руці якась гілка затиснута. Пожована й з пом’ятим дубовим листком на кінці.

Вона що, дубову кору гризла,  у неї нема чого їсти?

Який страшний сон.

Поки я сплю, вона з голоду помирає.

Чи це гілка від того дуба, де ми рятувалися і вона запам’ятовувала про наше щастя?

Тихо. Уві сні головне не рухатись. Бо зараз же проснешся і знову будеш один, п’яний і дурнуватий. Не руш і на руки не дивися. Як побачиш руки, так і прокинешся. Просто запам’ятай гарно, що треба бігти до неї, а не пити всяку гидоту й жаліти себе.

От вона спить, одна, без Коня.

Мммм, голова болить, у роті гидотно.

-Тобі погано, Данильцю?

Мовчи, придурок, бо прокинешся, а її нема.

Кладе мені руку на лоба. Отже ж. Хто так температуру міряє?

-Треба губами. - голос як у простудженого ворона. Упс.  Зараз все щезне, а я обернуся гарбузом. У голові торохтить, як насіння у сухому гарбузі, та ще й як гучно. І болить.

Принцеса нахиляється.

А що це за один у неї на колінах?

Невже це я? Фух, сон не зник.

Уві сні можна що завгодно.

Тож я  сповзаю вниз, сильно стукаюся лобом і прошу вибачення за все.

Добре, що сон. А то так розіб’єш лоба  нафіг.

-Братан, зупинись. Лоба розіб’єш.  Ще тебе знову лікувати, а нам без тебе  важко.

-Коням слова не давали. Принеси мені води й не заважай. Я каюсь, як хочу, не тобі мене вчити, правда принцесо?

-Данило, не треба битися головою, прошу тебе. Я не серджуся.

-Не треба, то й не треба. Голова ще знадобиться, хоч і не найсильніше моє  місце. Зате кріпка.

Не сердиться, вона не сердиться?

Це все ще сон. Треба користуватися нагодою.

-Як не сердишся, то доведи. Поцілуй мене.

І мене поцілували, не повірите.

Не як незайманка цнотливо, не як повія технічно, а як моя принцеса - гаряче, чесно, з язиком і до зупинки дихання.

Я теж не розгубився, хоч страшно було, що її знудить від перегару.

Але ніт. Поцілунок вийшов дахозносний, глибокий, і нас так трусило й тягнуло одне до одного, що кінь, коли повернувся з водою, зразу вийшов, ще й двері причинив.

Я його бачив. А Принцеса закрила очі й мабуть, знов запам'ятовувала момент. 

Потім спитаю, чи все запам'ятала.

Бо я нічого не запам'ятав, тільки як серце вискакувало і душа відлітала, кров бухала у скронях і все боліло, а вдіяти не можна нічого було. 

Бо на підлозі лежала книжка про диких лебедів. Малеча десь тут.

Книжки розкидають усюди, бандити.

А при дітях того не можна, що зараз треба було нам робити, хоч душу продавай.

Та я її давно продав за свою принцесу. І навіть не знаю, кому.

Тепер більше нічим купувати необхідне. Тепер я сам.

Цікаво, вистачить того, що в мене є, на Японію або хоч на гори?

ОЙ-йо.

Вона  роботу втратила, Кінь не може покинути дітей.

Як вони жили цей місяць?

Вона мене зараз вижене.  Яка там Японія, нащо їй придурок, що залишив сім’ю без засобів існування.

Я пропав на віки вічні, що робити?

Роботу шукати.

Як прогодувати трьох дітей, двох дорослих і одного напівдорослого качка, щоб мав силу на охорону й ігри з малими бандитами?

Повертатися до батьків, що мене ошукали й занапастили мою принцесу не можна.

То себе не поважати.

Нічо, на перший час охоронець в маркеті завжди роботу знайде, ще є перегони на швидкість, можна поганяти й трохи заробити.

А потім ми з Романом можемо продовжити наші вправи з розслідувань та викриття усяких поганців.

Або нарешті можна  робити те, на що вчився. Колись же виходило.

Цікаво, як можна про щось думати, коли поруч білявка?

Ті сімейні проблеми з мене ще імпотента зроблять. Це принцесі точно не сподобається. Але є й гарна сторона. Можна усе без резинки. Дітей у мене не може зараз бути. Не завагітніє моя краля, не додам їй проблем.

-Е, е, е. Ганно, ти куди. Не кидай мене, мені так погано без тебе. Й взагалі погано, ти ж бачиш.

-Бачу. Ти так змарнів, бідося моя.

Отакої! Вона мене жаліє, але як маман жаліла. Не треба мені такого щастя. Я мачо, а не синок.

-Вже усе в порядку.

-Правда, Данцю? Ти не зарано виписався з лікарні?

-Я запізно виписався судячи з усього, але то вже позаду, принцесо.

-Тобі зараз краще відпочити, поки я...

-Зроби на сніданок млинців, як ти вмієш, а я піду  за мамонтом.

Тепер їй не треба буде турбуватися ні про що. Усе беру на себе.

-Ти відпочивай і думай, куди більше хочеш - у гори чи в японський готель для зустрічей. Хоча я за готель, та на тебе не тисну. Як вирішиш, так і буде.

-Данило, - а швидко вона оговталась, метал у голосі мені не вчувся -   Мені треба на роботу.Ти ляжеш і відпочинеш. Після твого вчорашнього виступу треба лагодити балкон. Як відпочинеш, займетесь з Алексом. Я побігла. Млинці розігрієте - ті, що в холодильнику. Контейнер під синьою кришкою. На кришці написано "Млинці".

-Яволь, мій генерал - я миттєво здав назад. І що я такого вчора робив, що балкон треба лагодити?  Нічого не пам’ятаю. Провалля в пам'яті. Не впевнений, що хочу пригадати. Впевнений, що не хочу в неї питати.

Як швидко зникла.

А може це все сон? Не можна бути таким янголом і пробачити мені за секунду. Чи можна? Я б не пробачив.

-Братан, такі справи - треба лагодити раму. Ти вмієш? Я ні. А викликати майстра - грошей нема.

-Гроші є. Ну будуть точніше.  Хоч спочатку доведеться наводити економію. Давай подивимося, що там.

-Там усе, братан. Ти вже як взявся ламати, не зупинишся. Може можна тимчасово гвіздками прибити? Є ще одна рама, поворотна. Її можна буде відчиняти. А цю вже ні. Бо ти з мнясом видер усе, на чому вона трималася. Добре хоч скло ціле.

-Хто - я? Та ти гониш.