Діла йдуть, от тільки куди вони йдуть?

ДАНИЛО

Знаєте, як воно буває, коли все іде за планом?

Ви теж тоді починаєте зворотний відлік часу до того, як все полетить шкереберть?

А я після того, як відвіз принцесу, поговорив з Романом про пресуху й непомітно прослизнув до себе в спальню, почав рахувати від ста до одиниці.

Бо не може бути такого, щоб усе вдалося й нічого мені за це не було. У всесвіті повинна триматись рівновага.

І як Данилові  відважили у чомусь успіху, то повинні відважити й фігурниих люлів. 

Я сангвінік, мені без  люлів якось незвично, хоч і добре. Але чекати на неприємності важче, ніж ті неприємності долати.  Нервові клітини ж не відновлюються? 

То гарна звістка.  З нетерпінням очікую на загибель нервових клітин, щоб жити виключно зі спокійними. 

От був би я холерик, як Роман, то може й була б у мене адреналінова ломка без тих люлів від всесвіту. А так спокійно б я без них прожив.  А може й ні.

О, сам з собою про всесвіт бесідую? То, мабуть, уже почалося.

І воно почалося. Але не так, як мені думалося. Люлі мене наздогнали, пробігли повз мене й підбігли до Сонечка.

Ще й помітили ми це не одразу.

От що робить з людьми життя в палацах. У їх трьошці зразу б видно було, та й чутно, як щось не те з дитям.

А в нас поки та Жанна долізла до нашого поверху, поки вихляла  стегнами, відкриваючи штори, поки будила й кликала на сніданок мене, потім близнят, ніхто й не знав, що малій погано.

А що я казав - підхопила десь вірус у татуся. Не могли вже за дитиною нормально подивитись. 

Мистецтвознавці дурні. От як не дає вам всесвіт дітей, то й не лізьте до чужих.

Сонечко не хотіло просинатися, потемнілі від поту кучері прилипли до гарячого лоба, губи потріскалися, очі з зелених стали непевного болотяного відтінку.

І поки ще той лікар сюди дочалапає. І чи він на дітях знається?

Треба б по-чесному спитати в Ганни, що робити. Та її зараз не можна чіпати, в неї важлива справа. Ще розхвилюється й зірветься її пресуха.

А мені до того ж від неї перепаде, що не вгледів за дитиною.

Поки маман викликала свого лікаря, а той добирався по ранковому Києву,  час спливав, мала вся горіла, на градуснику було страшне.

Несподівано брати виявили обізнаність з ситуацією.

-У неї так буває, коли перехвилюється. - доповів Кость, прибираючи пасмо волосся з лоба Сонечка.

-Їй треба дати анальгіну й посадити у ванну, температура води 38 за Цельсієм. - Богдан просто майстер лаконічної точності.

А діло кажуть. Набрав у ванну води, зміряв температуру.

Кость показав, як можна ліктем виміряти, щоб була не надто гаряча. І сказав, що мама завжди у воду додає масло м’яти, лаванди й лимону. Бо Сонечко так любить.

Поки що посадили малу просто в піжамі у воду. 

Бо Сонечко не дозволяла чіпати ні волосся, ні одягу.

Хлопці знайшли в Ганниній сумці потрібні флакончики. 

Приємно запахло, Сонечко нарешті відкрило очі й почало капризувати.

О, пішло діло. Як є сили на капризи, то життя налагоджується.

Бодя подивився й сказав, що можна потроху доливати холодної води, щоб поступово охолодити малу.  Так температура зменшиться, а потім анальгін подіє.

Засада. У Ганни в сумці  його не виявилося. Прийшлося просити у маман.

Вона прибігла, побачила малу у холодній воді, та ще й у мокрій піжамі й озвіріла, обізвала нас варварами, сказала, що анальгін - то отрута, а от у неї є гомеопатія, їй прописали аж у самому Парижі.

Тут сказився я. Бо температура в малої падала, дитя оживало на очах. І як їй Ганна давала анальгін, то він точно не отруйний. А як не давала гомеопатії з Парижу, то нема в ній необхідності.

Тут і батько з лікарем вийшли на сцену. Батько як завжди був усім невдоволений і навіть запитав, де Роман і чому сторонні опікуються дітьми.

А Лікар сказав намочити лляне простирадло у воді з оцтом. загорнути малу в мокру тканину, щоб збільшити випаровування вологи й швидше знизити температуру.

Й що можна дати парацетамол.

Але Бодя з Костем заборонили давати те, що мати не давала.

Софія капризувала, казала, що пігулка гірка, кисла і вона не буде її ковтати.

Що ви знаєте про відчай?

Я тепер знаю все.

Лікар вмовляв малу, мала  зціпила  зуби, відвернулася й почувала себе прекрасно в центрі уваги, а температура знову росла, і то швидко.

Справжня принцеса росте, чого там. Помре, а принципами не поступиться.

Раптом мені сяйнула думка. Ну а що, я ж головастий хлопець. Що б там батько не казав.

-Солю, а ти ж не пручаєшся, коли тобі мама дає ту пігулку, правда?

-Правда. Мама дає запити вишневим сиропом. Де моя мама, куди ви її поділи?

-Зараз покажу тобі маму, вона буде в телефоні. Ще й подивиться на тебе, як ти вередуєш і не хочеш видужувати. А тобі тільки вишневий сироп підійде?

-Нуу. можна шоколадний або... - мала закотила очі під лоба й віддалася натхненню - Або, або шоколадно-вишнево-апельсиновий, або м’ятно-шоколадний і трохи лаванди.

-Ща тобі все буде. Дивись, разом з тобою накалапоцаємо. Дайте мені цукру, склянку й воду хтось, чого стали?

-Не можна казати калапоцати. То негарне слово для принцес.

-Пробач, Сонечко. Я не казатиму. То я від горя, що ти не хочеш лікуватися. А так я поганих слів принцесам не кажу.

-Ну добре. - Очі малої принцеси неприродно блищали. Схоже знову сильний жар.

Кость узяв склянку з-під зубної щітки у ванній, набрав води з крана, поставив  у рядок пляшечки з оліями. От же ж який швидкий.

Ми стали по краплі додавати то лаванду, то м’яту, то цитрус, а Сонечко веліла нам додати більше то одного, то іншого.

Нарешті принесли цукор і шоколад. Сонечко зморщила носик, коли я насипав велику ложку цукру.