Діємо за планом А. Або по обстановці.

Діємо за планом А…

Довгий темний коридор.  Тьмяні малі світильники, вмонтовані в стелю. Наші дві тіні ламаються на стінах і ховаються під ногами при переході від одної лампи до іншої.

Тиша аж душить.

Щось буде. Ната показала наш умовний знак пальцями.

Дівчата готові почати бунт.

А в мене зовсім нема впевненості.  Тут сильна охорона. Спіймають,завезуть кудись ще далі в тій страшній машині.

Не дай богже мені зараз щось вколють, я втрачу свідомість, а подруги постраждають даремно?

Треба  заспокоїтися. В мене ж з'явилися подруги.

Правильно мені здавалося, що як вийти в широкий світ, знайду більше друзів.

Хоча тут не широко. Але таких подруг кожний би схотів собі .

Ми спускаємось. Може мене ведуть до головлікаря. Може Данилові вдалося змусити їх мене віддати. Вузлик з пігулками, що ними нас тут годують, сховано під хусткою, тут всі жінки повинні прикривати волосся, коли виходять з кімнати.

Ну не будуть  же вони шукати в гульці той вузлик. Чи будуть?

Ох, страшно. Треба перестати мріяти й нарешті взяти себе в руки.

Як дівчата почнуть, може буде шанс вискочити на двір. Зараз уже темно. Зручний час.

Здоровило зупиняється перед дверима, прочиняє їх та підштовхує мене, щоб проходила.

Це процедурна, як у справжній лікарні. Всі мої дитячі жахи від операцій кидаються на мене, і я ціпенію від страшного передчуття.

-Візьмемо аналізи, щоб подивитись, чи твоя кров очистилась - глузливий голос здоровила б'є по нервах.

Він вправно накладає джгут на руку й підносить шприц.

Але ж шприц повний!

 Зараз він мені щось вколе.

Заточуюсь,  майже падаю, санітар шарпає мене до себе, похабно всміхається. Його зіниці неприродно широкі, хоч в  процедурній гарне освітлення.

Що він собі надумав?

Починаю видиратися, він же тільки однією рукою мене тримає, друга зайнята шприцом. Шанс  є. 

Ні, нема. Ві мене штовхає, заточуюсь і падаю. Оті все.

Ні, не все. Тут ще хтось  є. Позаду.  Не бачу, але намагаюся хоч сісти. 

Той, що зайшов, не звертає на мене уваги. Проходиь повз мене до здоровила.

Тепер тут два здоровила, обидва санітари. В очах мерехтіння, у вухах шум.

Що вони задумали? Ніхто мене тут не почує і не побачить. 

Тримаюсь за стіну й зводжуся на ноги. Нема нічого, чим можна було б відбиватись. 

З жахом дивлюсь на цих нелюдей.

Раптом один з них вихоплює шприца в іншого, не цілячись вколює кудись і витискає поршень до упору.

Перший санітар реве від злості, кидається на другого, але перечіпляється об підніжку. 

Другий смикає мене за руку й тягне в коридор.

Вискакуємо за двері, санітар їх миттю зачиняє, повертає ключ. Та це ж той, що мені передавав привітвід Данила. В цій формі вони як  клони. 

Об  двері з тієї сторони б'ється щось важке і долітає матюччя. Але дуже тихо. Звукоізоляція гарна.

-Я від Данила. Твоє завдання швидше дістатися до сміттєвих баків. Я тут вимкну сигналізацію й світло, як не встигну до тебе, сама лізь на баки й чіпляйся за гілку. Як встигну - підсаджу. Біжи.

-Тут дівчата зараз влаштують скандал. Щоб  чергових збити з пантелику.

-Біжи. То вже не твоє діло. От  ключ, двері прямо перед тобою. Виходиш, закриваєш очі, рахуєш до двадцяти. Я вирубаю світло, потім різко вмикаю. - він підштовхує мене до дверей - Ніхто нічого не бачитиме пару хвилин. А ти все бачитимеш. Ясно?

Киваю.

-Ну йди. 

Йду. Коли бачу наше вікно, розумію, як пощастило, що з нього не треба спускатися. Під ним ще одне вікно,  та й високо. Могло не вистачити наших простинь.

От вони, баки. Ну й запах. Добре, хоч закриті.

Так,на ящик,  фу, як бридко хапатися руками за бак, а що поробиш.

На мене зійшов дивний спокій.

Час немов зник, тіло саме робило, що треба, в голові дзвін і пустота.

Тримаюся за стіну, рівновагу зберегти важко, особливо коли тягнуся до тої гілки. Начебто товста. Чи підтягнуся?  

А то висітиму ту грушею, поки не знімуть санітари.

Та дивний стан триває, підтягуюсь, тільки все одно ногу закинути на деревину не можу.

Ще трох зусиль, і закину. Треба краще розхитатися.

З нашої чи тотюрми, чи  то лікарні долинають крики через відчинені вікна. 

О,  тепер скло вибивають з середини, адреналін ще підскакує, я наче злітаюна глку.

Але тут силимене покидають. Висну ганчіркою.

Ні, так не можна. Треба швидше спускатися. Вони мене зараз зловлять.

Хтось там відчиняє ворота, Охоронці з вахти вже на вулиці.

Не встигаю.

В голові паморочиться. Адреналін випарувався разом із силами. Я нікчема. Підвела дівчат.

Мене хапають зі спини й затуляють рота долонею.

***

Знайомий запах, що зачарував мене колись в його машині, накриває, наче теплою ковдрою. Голос Данила трохи хрипкий. Мабуть, довго мовчав.

-Тихо, Ганнусю. Тепер все буде добре.

Та уже все добре, щоб він знав.  Тепер можна на ручки й плакати через поламаний ніготь. Бо потім пізно буде. Нас зараз знімїмуть з дерева ті охоронці.

Що їм красивим -  обійти будиночок, і от ми, як на долоні. Хвилинна справа.

Та ці хвилини тільки наші. Злегка кусаю свого принца за руку, щоб відпустив. Треба багато чого сказати за ці хвилини.

Бо виглядає на те, що живими нас вже не відпустять. А здоровими не відпустять точно.

-Данило, ти  знаєш, що ти принц?

-А як же. Якщо моя жінка принцеса, я принц автоматично. 

По голосу чути, що він посміхається. Листя шелестить, гілка рипить, місяці виглядає з-за хмар. Романтика як вона є.