Два квести за один день

-Я не буду це їсти. Воно кисле. -  манюня зараз заплаче.

-Софія, воно не кисле. Воно корисне, а цукор не корисний, від нього зуби псуються - матуся явно не фахівець в застольних розмовах.

-Неправда. Зуби псуються від кислого середовища. Кислота  роз'їдає емаль. Від цукру вони не псуються. Це забобон. Так бабуся казала. - Мала рижуля задоволена собою і враженням, яке справила своїми глибокими знаннями. Сльози пропали з її зелених сумних очей.

Мами довго нема. Тато поїхав. І вона серцем відчуває небезпеку, хоч усі намагаються веселити й розважати малу принцесу. Її брати теж не довіряють нам. "Мати в лікарні. Повернеться через два тижні." - удають, ніби вірять, але я ж бачу. Сам майстер вісімдесятого левелу по удаванню.

Й знаю, чим те удавання закінчується.

Сонечко так нічого й не з'їло. Мати у відчаї.

От тобі. Хотіла онуків - тренуйся. Ті онуки душу виймуть,ото й усе від них задоволення.

Але мені треба, щоб ці малі поганці були здорові й спокійні.

Бо коли Ганна повернеться й побачить одну змарнілу принцесу й двох озвірілих вовченят, мало мені не буде.

А матуся не справляється.  

Батько спробував прибрати грізного вигляду і пообіцяв, що позбавить їх чогось там.

Відповіді не діждався. Був повний ігнор. Їм треба бачити матір, її  їх позбавили, що ти придурок ще можеш в них відняти?

Що, не звик, що ти ніхто і звати ніяк для когось? Вони чоловіків взагалі не вважають за авторитет. Їх жінки виростили.  Може б тренера послухались. Так я не знаю, як його зараз знайти, та чи можна щось розказати. І не до того зараз. 

Що ж. Обійдемось своїми силами. 

Набираю повні руки печива й цукерок. Розтикую по закапелках, малюю на ходу карту. Беру з собою маленькі пляшки мінералки, заношу до підвалу, пробираюсь на кухню, поки кухар не бачить, беру якийсь лоток з холодильника.

Повертаюся до  Сонечка, що зосереджено  розмазує по тарілці якесь зелене місиво. Кухар у нас не готує важких або не корисних страв. Воно навіть на вигляд корисне й сповнене вітамінів, бррр.

 І як тільки ці діти дожили до своїх років такими здоровими та гарними без тої гидоти й турботи моєї маман?

От нащо лагодити те, що не зламане, чого не дати дитині нормальної їжі?

-Сонечко, іди до мене. Не їж ту кислятину. Нам не до того. Зараз треба, щоб ви мені надали допомогу. Втрьох.

Брати  дивляться з недовірою, але підходять, Сонечко горошиною скочується зі стільця, не забувши  сказати: "Дякую, було дуже смачно". 

От як же ж гарно вихована дитина. Мати тільки руками сплескує.

Відходимо подалі від дверей, і я показую карту, де хрестиками відмічені скарби, а схрещеними кістками - небезпеки й смертельні  пастки.

Й понеслося.  Кость впав у басейн, бо зірвався  з бортика, коли намагався витягти пакунок з-під трампліна.  Витягали його втрьох, ховали мокрий одяг і ділилися своїм. Бодя штанами, бо під ними в нього сухі боксери,  я светром, Сонечко носовою хусточкою, добра душа.

Коли пройшли весь квест і опинилися у винному погребі, де дістали найважливіше для виживання - воду, то там-таки сіли підкріпитися.

Нічо, я теж не пальцем роблений.  Від солодкого завжди їсти хочеться. Сонечко одним батончиком не наїсться.

Тому, коли пропоную  контейнер з холодними відбивними, що потирив з кухні, всі  без жодних гримас беруть і їдять. Добре, хоч тут є паперові серветки, а то б руками їли. А нічо так відбивні, хоч і холодні.

Згадую, коли їв останній раз. Ого, так ми з Сонечком одночасно страйк об'явили.

Тепер всі митися, перевдягатися й спати.  А коли всі поснуть, треба йти дивитися, що то за паркан, що Ганна мала на увазі,коли писала мені надолоні.

Казку? А, Сонечку треба казку перед сном. Ні, брати не підходять.

Ну не проблема. Я почитаю.

А ні, проблема.

Треба в тій кімнаті, що пафосно зветься бібліотекою і де мій батечко напивається час від часу, типу ніхто не бачить, знайти мої дитячі книжки. Навряд чи їх викинули. Мати зберігає навіть моє дитяче волосся в особливому футлярі. Фетишисти  кругом.

Уф, знайшов. 

“Дикі лебеді”. Невже це я помалював фломастером такі гарні ілюстрації? Ще й до всього вандал був, ото поталанило  батькам зі мною.

Сонечко може не захоче таку покоцану казку. Але іншої вже ніколи шукати.

Ну слухай, Сонечко.

"Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка — Еліза. Одинадцять братів-принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам'ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала пів королівства."

Це ж треба, майже не підглядаю. І Сонечко схоже  цю книжку знає напам'ять.

Добре, що бачить тільки обкладинку. А то б наслухався про каляки-маляки. Така ж акуратистка, як її мати.

У мене таких телячих ніжностей не було. Вмієш читати - той читай собі на ніч. А ця принцеса кожного вечора має театр одного актора. Тобто мою принцесу. Це ж Ганна їй читає?

Сонечко слухає й закінчує фразу, поки перевертаю сторінку. 

-А мій тато би  однією рукою ту мачуху скрутив.- каже напівсонно.

Ха, наче бачу того Еріка, як він крутить відьмі руки, а його зразу за мачизм, харасмент і неповагу до жіночого самовираження  садять в темницю на пожиттєве. Якщо встигнуть відбити в феміністок. Бо ті б на шмаття роздерли того мистецтвознавця перекачаного за таку наругу над жінкою.

Читаємо далі.

“Надходила велика чорна хмара, і море ніби казало: "І я також можу бути похмурим". Тоді дув вітер, і хвилі вкривали море білим шумовинням.”