Вибір за вами, вихід завждиє. Навіть два виходи.

 Що за дивні голоси в голові, що за музика, немов органну клавішу заїло? Це в мене голова гуде чи десь двигун працює?

Двигун, точно, я ж  проводжаю Еріка.

Чи вже провела і їду назад? І чому їду, тут два кроки пішки?

А, яка різниця. Так гарно кудись летіти, не важливо, що на дні... Це...

А, це я втратила свідомість, коли квартиру залило.

І все мені привиділось у маренні. Як жаль, видіння були такі чудові.

Треба прокидатися.

Трохи отямилась нарешті й побачила спочатку захаращену двоповерховими ліжками малу кімнату і людей на ліжках. 

Дехто з них спав, дехто мотав головою й щось викрикував, а один був прив'язаний до ліжка вірьовкою для білизни. 

Не один, одна. Волосся довге, руки маленькі. І голос жіночий.

Я лежу на нижньому ярусі металічного ліжка, постіль не розстелена, одяг на мені. 

-Де я, це тюрма?   - Божечки, це мій голос такий слабкий і переляканий?

З верхнього ярусу звішується голова. Лиса, на лисині татуювання. Різноколірне. Я все ще непритомна і мені ввижається усяке...

-Очухалася,  чишолі?

Голос дівочий, приємний. Говорить не зло.

-Де я? 

-Ти що, не пам'ятаєш? сама ж згоду давала. Тут виправна лікарня. Сюди без згоди не покладуть — гірко додала й криво посміхнулася

-Лікарня? Згода? Нічого не пам'ятаю.

 З-за голови роздався хрипкий сміх.

-То тебе тоді родаки сюди здали, раз не пам'ятаєш. А ти певно не хотіла їхати, то тобі щось вкололи, щоб  без скандалу сюди довезти.

Я піднялась на ліктях. Голова все ще гуділа, мов дзвін. Поволі обернулася. 

Я Галина, зверху Наталка. А ти хто?

-Я Ганна. Добрий день.

-Ніч зараз. Привіт, Ганно. Нарешті прийшла до тями. Довго була у відключці. 

-Довго?

-Добу майже. Що з тебе родаки хотіли, віджати щось чи просто відпочити від тебе?

-Віджати?

-Ну що в тебе є таке, що можна присвоїти або вигідно продати — гроші в банку, бізнес, нерухомість?

-Нннічого. Ніяких грошових збережень, ніякого бізнесу.

Я збожеволіла і мені це все ввижається - важкий дух, тіснота, ця прив'язана до ліжка жінка?

А може я померла і це пекло? Пахне схоже та й атмосфера моторошна.

-Та ти ж  десь живеш, ти не бомжиха — он яка охайна і вбрана красиво.

-Ми з дітьми живемо на Русанівці, мама  біля Арсенальної, там в них з сусідкою одна квартира на двох.

-А кажеш нічого немає. Дві квартири в столиці. 

-Я напевне головою вдарилася. Нічого не розумію й нічого не пам'ятаю. Але точно не мама мене сюди оформила. Вона взагалі в санаторії.

Та, що назвалася Галиною, якось непевно посміхнулася одною стороною рота.

-Серйозно? Так впевнена, що не мати? Мене сюди мати віддала. Викликала  санітарів, ті приїхали з поліцією, вмовили проїхати, розібратися зі скаргою. І от я тут. Приходив нотаріус, казав щось підписати, бо, мовляв, ніколи не вийду звідси,  перетворюсь на овоч.

-А мене бабка. — голомоза Наталка ще більше звісилася донизу. Стало видно татуювання у вигляді квітів, а серед них павука й хреста. Мабуть, дуже боляче було набивати.

- Бабка каже, що я сатаністка й наркоманка. А я панк. Та вона не розбирається. Тепер от лікують. Тут всіх лікують, а не хочеш пити ліки, то в їжу їх кришать. Ти вмієш блювати?

-Навмисне?

-Та звісно навмисне. Два пальці в горлянку чи ще якось.

-Напевне зможу. А нащо?

-Щоб коли не бачать, таблетки виблювати.Тільки вони після обіду ведуть усіх строєм дивитися душеспасні кіна.  Не завжди можна встигнути блювонути.

-Що за таблетки?

-Кажуть вітаміни. А від тих вітамінів голова паморочиться. 

-А ви не ковтайте.

-Як це — не ковтати?  Вони потім наказують рота розкрити й сказати "ааа".

-Як мій син. Під язик, а потім ховав у наволочку. Мало не згорів від температури, поки я той схов не знайшла. І між зубами й щокою ще ховав.

-Та вона діло каже, Галько. — зраділа Наталя — не дивись, що стукнута, а голова варить. Потім можна в рукав виплюнути. 

Тут щось не те. Про мене можна  сказати дещо з похвалою. Але про те, що в мене варить голова,  то перебільшення. Я не дуже розумна і з математикою не дружу. І пишу з помилками.

Невже вони тут  всі погано метикують? А може то ті таблетки так діють.

Де я про подібне чула зовсім недавно, ох, моя бідна голова. Треба подзвонити мамі.

-Що шукаєш по кишенях — сигарети чи телефон? Такого сюди не дозволено приносити. Повна ізоляція,  то входить у лікування. - Наталя невесело й неголосно розсміялася. Наче тріснутий дзвоник.

-Де ми знаходимось, хоч у Києві?

-Та в Києві. Адресу не сказали нам, але в мене відчуття, що на Ширмі десь. — задумливо відгукується Галина.

-На Ширмі?

-Ти не місцева, з понаїхал? — Наталя пирхнула — А виглядаєш, як своя, і говориш теж.

-Я місцева. В мене ноги погано ходять. Тому не дуже знаю, що де знаходиться.Тільки ті місця, де жила.

-Ясно. А встати можеш? Бо ці гицелі могли такого вколоти, що й спаралізує.

З другої спроби встала.  Наче все, як звично.

-То ти так все життя ходиш?

-Ні, спочатку я не ходила, а потім багато операцій, і тепер можу рухатись. Тільки рівновагу погано тримаю. Так де це — Ширма?

-Ну метро Либідська або Деміївська знаєш?

-А, то дуже далеко від мене. Зате близько до Валі.  То моя подруга. — пояснила на німе питання дівчат.

-То тобі є куди поткнутись, якщо що. Хоча звідси так просто не втечеш. Охорона , санітари.Та й голова погано варить. Нічого. Спробуємо фокус з таблетками й щось вигадаємо. — Голомоза готка простягла мені долоню, я машинально ляснула по ній. —  Тільки нічого не підписуй. Особливо не згоджуйся на лікування. Бо тоді вийдеш звідси овочем або психічкою.

Овочем вийдеш. Не можна підписувати згоду на лікування. Де це я чула зовсім недавно і  як сюди потрапила, що мені ввижалося чи досі ввижається, а що є насправді?