Ганнина казка для дорослих діточок про них самих.

Коли нарешті повернулися до дому Данилових батьків (не можу його назвати Даниловим домом, щось не дає), я приємно здивувалася.

Підсвідомо боялася, що безпосередні й начисто позбавлені дипломатичних талантів близнюки налаштують проти себе і хазяїв, і обслугу.

Нітрохи не вірила в їх чесні очі й тверді запевнення, що поки все не повторять з підручників, з кімнати не вийдуть. І звісно була права. 

Але не в усьому.

Мала банда недовго зображувала сумлінних школярів і взірцевих діток.

Як виявилося, через пів години вони вже провели розвідку й рекогносцировку, самостійно з'ясували, що тут є спортзал і навіть басейн, і тільки ті підручники й зошити їх бачили. Так і залишились відкриті на тій самій сторінці, що й зранку.

Два вожді червоношкірих не здіймали галасу, просто випробували всі тренажери й інше знаряддя спортзалу. Не питайте мене, як воно називається й для чого. Нічого не тямлю в такому. Спортзал бачу тільки на змаганнях синів. Чи те місце, де вони вимахують ногами й руками називається інакше? Додзьо? 

Бавились вони від душі. А коли їм здалося чи насправді щось зламали, то на хвильку принишкли й втекли звідти.

Але цього моїм реальним пацанам здалося мало. Вони нашвидку роздяглися, кинули одяг і кросівки на бортик і пірнули в басейн. 

А вже там що вони робили - то знала тільки камера спостереження. Коли ж діточки почали верещати від захвату, то й хтось з обслуги прибіг, та мало інфаркта не отримав. А хлопці теж занервували.

Вони думали, що їх каратимкть за бешкет.

А той дядечко з обслуги точно знав, що каратимкуть його. Бо не забезпечив гостей ні плавками, ні рушниками, ще й одяг на бортику намок від бризок. А що вже казати про безпеку. Діти самі без тренера займались на тренажерах, що налаштовані для дорослих.

Словом дядя Коля мало не посивів, хлопці перелякалися. Але під дією стресу дар дипломатії в них дивом прокинувся. І якось вони по-русанівському все перетерли й вимутили нарешті взаємну згоду про забиття на цей прикрий інцидент і подальшу дружбу й жуйку.

Моя материнська гордість сягнула нових висот  й не мала меж.  Все-таки я на правильному шляху. Може з Боді з Костем принців і не виросте, але дещо вже в них закладене і приносить результат.

Близнюки все це нам з Данилом і Романом повідали під страшним секретом.

Ви б тільки чули, як вони вчотирьох реготали й тішилися винахідливістю малих шкод!

От що то чоловіки. Я б з сорому згоріла, якби таке утворила. А вони наче орден отримали від старших.

Звісно я зразу пояснила дітям, що за зламане доведеться сплатити, а як ламали вони, то вони й отримають "на блиск фамілії", тобто кишенькових грошей менше, а може й нічого, поки все не буде виплачено.

На Данила, що почав запевняти, ніби платити не треба, так глянула, що він миттю прикусив язика.

А потім, як завжди, похвалила синів за вміння домовлятися й знаходити друзів у непростій ситуації. Бо дітей не можна тільки сварити й утискати. Їх завжди треба хвалити. Тільки не за те, що вони діти, а я їх люблю. А за щось справді варте похвали.

Хлопці покрутили носами на згадку про кишенькові гроші, розправили плечі на похвалу. А потім синхронно підморгнули Данилові, думали я не бачу.

Я звісно й удала, що не бачу. Та висновки зробила.

Чоловіча солідарність справді існує. Якщо це стане проблемою - подивимося, що робити.

Хоч взаєморозуміння між Данилом і дітьми радує, та переймати звички золотої молоді дітям з нашим бюджетом не варто. А от легке ставлення до проблем і впевненість, що їх можна вирішити - то гарна звичка.

У Данила вона майже вроджена,  в мене вихована, а от сини надивилися на батькові мутки й тепер нехай дивляться, як треба робити правильно.

Поки ми дійшли згоди, що за зламаний тренажер будуть відрахування з моєї зарплатні, вииявилося, що на фірму, що його виготовила, вже послана рекламація з вимогою повернути вартість та відшкодувати моральну шкоду. Бо  діти ж могли покалічитися, а прилад на гарантії.

Отакої.  Вони з батьком справді різні. А чому? А тому, що статки сім'ї заробляє зараз батько. А син огинається і не хоче.

Чому? Він рішучий, здібний.  І директор з нього буде гарний.

Тут щось не те. 

Далі додумувати щось невловиме, що дзижчало над вухом , а до свідомості не доходило, мені не дали. І добре. Бо свідомість підступна. Вона заливала мене рожевим сиропом і показувала вранішні картинки. А Данило їй допомагав, від нього фонило, як від того реактора у Чорнобилі - хіттю та емпатією. 

А я танула й розчинялась в тих відчуттях.

Але ж ми тут ніби друзі, а я жінка Романа.

Повторили це близнюкам, коли нас покликали на пізній обід. Сини так захопилися грою в конспірацію, їм так подобалася таємнича атмосфера. Але постійно забували, що Романа треба звати татом. Тому домовилися, що не звертатимуться до нього без особливо необхідності.

На обіді глава сім'ї швидко просканував Романа, Трохи довше мене. Ми зайшли  до обідньої зали під руку, сини за нами.

І от на них Данилів батько дивився майже невідривно, до речі, як і мати принца.

Невже близнюки настільки допекли їм? А може вони порушують їх  обідній етикет? Начебто ні.

 Та й страви були прості, нічого не треба було їсти якимись особливими виделками або ложками.

Мої діти вміють себе поводити за столом. Спробували б вони при бабусі  покласти лікті на стіл, плямкати, горбитись або капризувати.

І ще вміють говорити й їсти одночасно, при цьому їжа не видітає з рота і не заважає розповіді.

Але чого старше покоління так напружилося, коли Бодя звично спитав, що там на роботі, а я звично відповіла?

Потім  Данило докинув репліку, Роман теж розказав, як Твідова Завідувачка власноручно рухала стіл під вікно, щоб перевірці було зручніше, ще й посміхалася, як вона гадала, привітно.

Я подивилася на Костя. Він чутливіший за брата.  Повинен зрозуміти, як неввічливо говорити про щось, чого присутні не розуміють.