Життя бентежне, любов нестримна, смерть безжальна.

Нас зустріла красива ставна жінка з сумними очима, що засвітилися радістю, коли Данило з нею привітався і нас представив.

Чемно вибачилася, що хазяїна немає вдома і зразу провела до наших кімнат, так і хочеться назвати їх покоями. Дім дуже багатий, тут точно  є прислуга, та хазяйка сама опікується друзями сина.

Справжня королева. Відразу видно, що її, як і мамусю, ніхто ніколи не застане нечесаною та в наспіх підперезаному халаті. І така ж сумна. 

Не треба про багатих, які теж плачуть. Усі плачуть.

Тільки є сльози, а є задавнений сум, як в моєї матері після смерті батька. Вона ніколи не плаче і часто сміється. А сум нікуди не дівається.

Здається в Данила всі живі, але ця жінка, вона щось втратила дорогоцінне. Назавжди. Але це стосується тільки її. Нікого не пустить в душу, щоб пожалітися. І жаліти її не можна — одразу станеш ворогом номер один.

Про це я думала, вкладаючись спати у дуже вигідне ліжко з лляною білизною. Сама люблю таку. В льон завернешся, і  ти наче лялечка в коконі. Зимою тепло, влітку прохолодно. Він м'який і дихає.

Тільки ця постіль була накрохмалена й випрасувана так ревно, що аж ніби рипіла на згинах. Не закутаєшся.

У такому ліжку треба спати виключно на спині, поклавши руки зверху ковдри та струнко витягнувшись. І не ворушитися, а то ще ковзнеш по накрохмаленому і впадеш на підлогу.

Там правда пухнастий килим. І на ньому певно м'якіше й зручніше було б спати. І не тільки спати. Моя уява звично показала мені принца.

От тобі, Ганно, й горошина. Тільки я все одно заснула відразу. Навіть не загадала на жениха на новому місці. Та й нащо — мені все одно кожну ніч снився Данило, а сьогодні ще старий шеф і чомусь шкільний вчитель фізвиховання.

Уві сні ми всі втрьох бігли до фінішу, тримав секундомір і прапорець.

Я бігла й пам'ятала, що насправді бігати не можу і в мене було звільнення від фізкультури на весь період навчання.

***

Прокинулася я о шостій, як завжди. Не відразу згадала, де я, і відразу — що не знаю, де можна зробити синам сніданок. І з чого. І взагалі не знаю, що тут можна чи не можна.

Швидко привела себе до ладу. Така розкіш — душ і всі вигоди прямо у спальні. Звично закінчила  все холодною водою. 

До речі дуже корисна звичка. Особливо коли влітку відключають гарячу воду. І тато запевняв, що то для здоров'я добре.

Обтирання жорстким рушником не вийшло. Рушники тут м'які, як пух.

Постіль жорстка,// рушники м'які// Я звикла навпаки. Зранку рими навідують, це налаштовує на лірику.

Тож нехай це буде моя найбільша втрата в цій історії —  занадто м'який банний рушник.

Розніжуватись не можна. Треба нагадати Боді з Костем, щоб не сміли носа висунути з дому і не заважали хазяйці та робітникам. Нехай візьмуться за повторення по підручниках. А потім я повернуся і буде видно, що далі робимо.

Бо сьогодні побачуся з шефом. І може щось проясниться. Хоча й навряд. Він би пояснив все мені відразу, якби хотів.

От чому зі мною повелися нечесно, а соромно мені? Я б краще його не бачила. І що він скаже насправді? Що помирає і хотів для сім'ї щось суттєве наостанок намутити? Біс попутав? 

На цій неоптимістичній ноті закінчила вдягатись і вийшла в коридор.

Тут поруч кімната синів. Тільки от праворуч чи ліворуч від моєї? Не можу згадати. Здається ліворуч. А, яка різниця. Данило сказав, що крім нас гостей немає. Упевнено взялася за  дверну ручку, до речі — не золоту. 

Тут взагалі дуже стильно і красиво, ніякої показної розкоші. Правда якесь холодне відчуття від такої довершеності ліній і колористики. Але то може мені просто холодно після обливання.

Ой ні, вже жарко. 

Божечки, це ж просто моє вечірнє видіння — принц віджимається на підлозі біля розгорнутого ліжка. Я не в ту кімнату зайшла, от халепа.

Данило застиг. Чи то в нього планка далі йде по плану, чи від несподіванки. У вранішньому холодному світлі виглядає живою скульптурою. Мені видно тільки спину і нижче. або далі. Словом я зверху дивлюся.

Думки плутаються, одна всіх розпихує і спливає на поверхню:  цікаво, а скільки в нього кубиків?

Доброго ранку — вітаюся, бо мовчати ще незручніше. Вибач, переплутала двері, хотіла розбудити близнят.

-Доброго — шумно видихає принц і одним плавним рухом зводиться на рівні ноги.. 

Шість. В нього шість кубиків. І ще від нього пахне мускусом, а в мене ноги як ватні. Його постіль так пожмакана, наче він цілу ніч не спав, а намагався те крохмальне покриття потрощити. Гм. Не треба туди дивитись. Це неввічливо. 

А куди дивитись — на нього, в одних слаксах і після зарядки? Та ще й  зранку в чоловіків...

Нащо він так цілеспрямовано насувається? І вираз у нього зовсім не радісний. Кривиться, наче йому болить.

Я ж не навмисне, просто помили...

Мене згрябчили, притисли так, що повітря з легень вийшло повністю, потім поцілували так, що я почала втрачати свідомість. Ну ви ж розумієте — без кисню мозок відключається.

Тож все подальше я робила несвідомо. Хоч ні про що не жалію і ніколи не пожалію.

А про що не пожалію, писати не можна. Бо  нас можуть читати діти й незаймані дівчата.

Нащо їм розказувати, що коли в цьому домі затиснеш у зубах край простирадла, щоб не кричати, бо діти ж за стіною, то потім зостається присмак крохмалю, а на простирадлі застигає відбиток щелеп, наче на прийомі в стоматолога.