На роботу, як на свято неслухняності.

Чи любите ви пустощі, як люблю їх я? В мені прокинулась актриса аматорського театру.

Кажете, краще б театру Станіславського?   Та бідося, що їй би повірив славетний режисер,  померла в мені відразу, коли на мій правдивий  вираз суму та збентеження ніхто зі співробітників не відреагував. А я його перед дзеркалом зранку репетирувала і довела до  майже досконалості: брови зведені, підняті, як в П'єро, кутики рота опущені,  погляд розфокусований, голова похилена і спина втратила рівну лінію. От-от  заплачу. А ніхто не помічає.

Невже люди розучилися зчитувати емоції з облич,  і треба запостити в інстаграм заплакані очі, щоб хтось здогадався спитати,  що власне трапилось?

Ні, так далеко я не заходитиму, бо макіяж зранку зроблено на совість, Принц повинен мене бачити красивою, а не з розпухлим носом. В архівній вбиральні тонко підмальовану красу  не відновити за п'ять хвилин, тож відмовити сльозам.  А от прикладати змочену у воді хустинку до кінчика носа  і шморгати - то зовсім інша справа.

На шморгання колеги підтяглися миттєво.

-Ганно, що з вами? - суворо запитала твідова завідувачка, ще й брови для більшої грізності насупила.

От нащо вона так?  По-перше, зморшки на лобі будуть помітніші, а завідувачка боїться свого віку, що давно перейшов за бальзаківську відмітку.  По-друге - гримаски треба репетирувати перед дзеркалом. І ніколи не кривитися так, щоб виглядати заразом і старшою, і бридкою, і набундюченою.

Я повернулась до неї своїм найкращим ракурсом і ще раз шморгнула носом. Так у мене весь фізрозчин закінчиться, поки вони зійдуться.

А втім, є завідувачка, можна ні на кого не чекати. Скоро весь архів сповістить про почуте. А що недочує, то добреше.

-Ви не уявляєте, - зітхнула я, наче після годинних ридань - як то неприємно, коли тебе в чомусь підозрюють  і не хочуть розуміти, що ти ні в чому не замішана...

-З яких пір ми з вами на "ти", Ганно?

-Перепрошую,  ми з вами на ти? Відколи?

-Ти ще й поправляєш майбутню начальницю!

-Я нікого не виправляю і взагалі до керівництва дуже лояльна. Але наш майбутній директор явно незлюбив мене і підозрює в співучасті - шморг і шморг.

Нехай вона швидко пропустить мої кпини повз увагу, бо тут мова про майбутнього директора. І це - о, який сюрприз - не вона.

-Що ти маєш на увазі, коли згадуєш майбутнього  директора? - заввідділу нервово тягне вниз свій куций жакетик.

-Так отой з міністерства ж  приходить на цю посаду. Йому ж доручили розібратися з ремонтом. То ніби іспит на директорство. Щоб усіх крадіїв викрив,  позвільняв і до суду притягнув - державні гроші ж відшкодувати треба.

Твідова бідося аж дихати забула. Їла мене очима і слова не могла мовити.

-А я тут до чого?  - тягну далі гундосо - Я тільки номери вхідні проставляю та по теках розкладаю, замикаю до сейфа. Не приймаю ніяких рішень,  нічого не підписую...

Ні червоних очей, ні запухлого носа, а завідувачка вірить, мов дитя у цей недолугий маскарад. Ото мені ці інтелігентні жіночки. Мабуть, у театр регулярно ходять, кіно дивляться, мають розвинений смак. Але в реальному житті сліпі до чужих емоцій, як кошенята.

Коли я півдня чесно й переконливо грала світову скорботу, ніхто нічого не помітив, а варто було створити штучний нежить, як усім стало зрозуміло, яке бентежне життя.

Та що моя секретарська бентега у порівняння з відчуттями завідувачки, повз яку просвистіло директорське крісло, що вона вже встигла його трохи й нагріти. Навіть жаль її, хоч такий кінець її сподівань був надто передбачуваний. Директор будь-чого в столиці - то не така посада, яку роздають твідовим архівним баришням без зв'язків, знайомств і чарівної вроди.

Цікаво, я наш хворий директор як опинився в цьому кріслі? Мабуть, як і я у своєму секретарському. Хтось звернувся з проханням, від якого не можна було відмовитись, у міністерство,  чи він якимось дивом доріс до посади самотужки? А може бути. В архівах одні дівчатка. Тут кожна особина чоловічої статі має перспективи кар'єрного зростання.

Чого не скажеш про твідових особин підвищеної наївності та стервезності.

Мені є за що дякувати маминому вихованню та навчанню. Я проста секретарка, а стратег і тактик з мене все ж на порядок вищий, ніж ця освічена  жінка з досвідом інтриг, що зараз  буде кричати й битися в істериці від гніву та безсилля.

-Вам водички? Тут трохи душно. Дякую, що вислухали мене. Від співчуття завжди стає легше. А то б я цього допиту просто не витримала. Нова мітла, що ви хочете. Сказав, що  як знайде нормальну секретарку, а не  білявку з довгими ногами і короткою оперативною пам'яттю, так одразу маю подати заяву на звільнення. А чим я не нормальна секретарка? От скажіть мені - чим? - знову з усієї сили шморгнула носом, махнула рукою і вибігла чимдуж, поки сміх мене не додушив.

Ви б бачили її миле личко. Божечки,  здається  вона побувала на тому самому місці, на яке хотіла поставити мене вже років десять. Негарно, кажете, зловтішатися? Зате як приємно, любі мої, ой як приємно. Тільки ті, що вміють у зовнішню політику, мене зрозуміють.

Залишок робочого дня довелося присвятити розбору паперів і складанню їх у стоси перед суворим майбутнім шефом. Все йому було не так, навіть каву замовив з найближчого кафе, ще й випив, бідний мій принц. При цьому люто заздрив нам з Романом, що обідали  вдвох.

Завгосп зазирнув до приймальні з багатозначним виразом обличчя, побачив, що я не одна, зажурена й заклопотана, ще багатозначніше всміхнувся мені, але заходити не став.

Ми троє поводили себе на роботі, наче зовсім чужі.

Вчора довелося розповісти про себе все, що могло так або інакше поставити під загрозу наше розслідування. Й вирішити, як не дати  противнику на себе тиснути й заважати розслідуванню.

У мене то був колишній чоловік, я не приховувала про нього нічого, моя історія заміжжя та його маніпуляції з квартирою справили належне враження на двох друзів. Вони чітко зрозуміли, що як Руслан не пожалів рідних синів, то цяцькатись і розводити гуманізм з ворогами не буде теж. І про асфальт - то був не жарт.