Таємна нарада

Мій ентузіазм явно виявився недоречним або виглядав смішним, бо приятелі подивилися на мене з погано прихованою іронією. 

А самі аж світилися від можливості відчути себе детективами.

Ну й нехай. А в моєму розміреному і позбавленому яскравих вражень житті явно сталися зміни. Чи вони на користь, чи ні — то вже інше питання.

Але я все життя хотіла саме цього — розкривати таємниці й бути якщо не детективом, то хай би хоч його помічницею. 

Для закріплення угоди Роман налив ще трішечки того терпкого вина на денця бокалів. Пахло воно літом і безтурботністю, тільки отой терпкий присмак нагадував про щось чи попереджав.

-Ітогі падвєдьом — процитував Данило Митця — Міністерство отримало дві офіційні скарги від вашого архіву. Перша — на спробу рейдерства, друга — на негаразди з ремонтом приміщення. Як виявилося — друга скарга не була відправлена офіційно, хоч має вихідний номер і написана на офіційному бланку. Думаю, завтра ми з'ясуємо, що ніякого запису про присвоєння вихідного номеру не існує. А от скарга на рейдерство офіційна. Хоч погрози та вимоги існували лише у вигляді телефонних дзвінків з невідомого номеру. Я не розумію, нащо невідомим правопорушникам привертати таким недолугим та дивним чином увагу до своїх дій? Ти нічого не хочеш нам розказати. Романе?

Тільки Рома відставив бокал і дістав з кишені косухи блокнота, як пролунав сигнал виклику. Який це за день? Чи не десятий. Капосні пранкери.

А от і ні.

Дзвонив колишній чоловік, хоч намагався зайвий раз не набирати мій номер зі свого власного телефону. Дружина його не схвалювала контакти Русика з дітьми та зі мною.

Що ж трапилося такого термінового? Не дай боже з дітьми?

Мені одразу  стало погано. Хлопці помітили мій стан, Данило простягнув склянку з водою. Але я взяла себе в руки й відповіла.

-Ти знову у щось вляпалась! - пролунав грізний Русланів голос.

"Знову", скажу по секрету — то другий раз після народження Солі. Колишній тоді  зі штанів вистрибував від люті, а чого б то — не знаю.

-Нібито ні в що не вляпувалась, то в домі весь стояк залило, а не я когось. Жек обіцяє  ремонт, хоч віриться в це  не дуже, але все не так страшно закінчилося. Хоча від допомоги по ремонту кімнати хлопців не відмовлюся. А от ти мене налякав. Думала, щось з дітьми.

-Що з ними може трапитись? Вони у моєї матері. Вона не ти, там  не забалуєш.

-Ну тоді добре, дякую за турботу, сподіваюся на допомогу. Підлога все ж постраждала. 

-Я не про ремонт. Хоч з тобою вічно все через дупу. Я про твою роботу.

-О-о. Я вражена. Тебе хвилює можливість мого звільнення. Ти мене розчулив. Так, є такий варіант. Але звідки ти знаєш?

-Не забувай, де я працюю. Я про багатьох багато чого знаю. І я не про звільнення. Я про перевірку. В тебе там все чисто?

-Руслане, ти про що? Банальна перевірка кошторису на ремонт у зачуханому архіві. Що може бути нечисто — я проста секретарка, безвідповідальна особа з мізерною зарплатою. 

-Я тебе попередив. Тримайся якнайдалі й ні в що не лізь. Там такі сили задіяні, що я майже нічого не зможу зробити. А через тебе можуть вийти на мене, моя кар'єра буде як мінімум підмочена.

-Знаєш, це смішно. Як може постраждати твоя кар'єра через те, що в архіві щось намутили з ремонтом, а я там секретар? Облишимо цей дивний діалог. Я ні в що не лізу і не лізтиму. Там і лізти нема у що. Перевірка взяла кошторис і працює з ним. Директор доживає останні дні в онкоцентрі. Він підписував усі папери, а ще завгосп.  Я до відділу завгоспа не маю ніякого відношення. Ти - теж не маєш. В тебе параноя чи весняне загострення?

-Нишкни! Це не телефонна розмова і сказати тобі всього не можна. То службова таємниця. Але бережи себе. Як з тобою щось трапиться — уявляєш наслідки?

-Уявляю. То це була погроза, а не піклування?

-Це було попередження. Наші контакти ми тимчасово  перервемо, діти поки що нехай залишаються у матері. До прояснення ситуації. А ти сиди, як миша під віником і нікуди не лізь зі своєю манією наводити лад та спричиняти справедливість. Це дуже небезпечно. І не таких в асфальт закатували. Бувай. Я тобі сам подзвоню і дам відбій тривоги.

Мене охопило дивне відчуття безпомічності й байдужості.

Мабуть, довго так сиділа, звісивши руку з бильця крісла. Телефон впав на підлогу. Це ж була явна погроза. А знаючи Русланову безжальність та цинізм, до погрози треба було поставитись з усією увагою.

Що ж.  Я сама відправила дітей до свекруні. Як він там їх буде втримувати від повернення - не знаю, але втримає. І побачу я їх тільки в разі виконання вимоги кудись не лізти.

Але куди? Який зв'язок між тим, що коїться на роботі й кар'єрою колишнього.  А що не можна ставати між ним і кар'єрою, моє князівство колись відчуло на собі.

Щоправда, я тоді буда ще дитям з немовлятами на руках. Тоді він ні мене, ні дітей не пожалів.

Що ж. Тепер немає за що жаліти ні його, ні його кар'єру. Навіть дивно, що так хочеться помститись за все після стількох років. У мене невеличке князівство. Наче в того маленького принца. Та я ретельно виполюю баобаби.  Тут все працює, як швейцарський годинник. І мені це коштувало неабияких зусиль і років життя.

Я захищатимусь. 

Але якого страху він нагнав, аж мороз поза шкірою.

-Ганно, з вами все в порядку? Вам допомогти? Може ліки якісь, заспокійливі? - спитав Данило, по одному розгинаючи мої пальці, що намертво вчепилися в ніжку бокалу з вином.

А вино вилилося на підлогу і розтеклося по ній червоною калюжкою. "Кров-любов" мимохіть спливло з дна пам'яті. Любов - це добре. Це не про смерть і не про те, що в мене відберуть дітей.

Я повільно стиснула і пальці в кулак, повільно розігнула їх, подивилася на долоню з довгою-предовгою лінією життя.  Сильно видихнула, потім вдихнула і ще раз видихнула, проганяючи страх і тремтіння з тіла.