Повінь навесні? Це нормально.

ГАННА

На обідній перерві нас навідав Роман, пригостив запашною кавою. Замість пончиків в мене сьогодні були налисники з солодким сиром. Роман теж зізнався, що навіть його матуся краще б не зробила. 

Цікаво, а ці двоє приятелів,  що так високо ставлять кулінарні вміння своїх матусь, самі вміють готувати щось їстівне?

Ну Роман вміє каву, про яку сказати "щось" не повернеться язик. То божистий напій. І одного цього вміння досить для людини, щоб ніхто не міг її звинуватити у дилетантстві.

А от що вміє Данило?

Мої діти вміють майже все, чого я навчилася, поки вони росли.

Бо в дитинстві нам з татом все готувала матуся, а ще ми часто ходили до кафе і ресторанів у вихідні, щоб мама  відпочила.

Зараз нам  навіть кафе-морозиво не завжди по кишені, але я через це навчилася готувати багато смаколиків. І якщо втрачу роботу, то пектиму пончики та робитиму сухарики на продаж, а ще мої налисники справді неперевершені, а ще...

Так, не будемо відволікатися. Сини старші, тож і вміють більше,  але й мале Сонечко вже добра помічниця. Що б зі мною не сталося, а  від голоду поруч з плитою  мої діти не помруть.

Після обіду до мене забігла профспілкова лідерка і риторично запитала, чи не хочу я здати "скільки можу" на допомогу директорові.

Що вам сказати? Наш директор не бідний, лікарняний йому оплатять. повівся він зі мною якось дуже негарно після всіх тих років, що ми працювали разом. 

А можу я ніскільки, бо до авансу залишився тиждень, а прийшлося купувати квитки для синів та збирати їх в дорогу.  Ми — князівство не дуже заможне. Та не вистачало ще, щоб колишня свекруня потім лицемірно жаліла  синів,  що нібито голі, босі та голодні.

Бо сини не голі, не босі й зовсім не голодні. А ще й мають з собою  гостинці зі столиці. Традиційного  "Київського торта" і красиву хустку для бабусі, в  якої від  постійного вибілювання волосся на голові стає  все менше.

 Це трохи похитнуло державний бюджет князівства. Дипломатія — то дорога штука. Але вона дарує мир і святий спокій, ще й самоповагу, а вони дорожче будь-яких грошей.

-То що, здаватимеш на лікування? На таке звісно ніяких грошей не вистачить, але не можна ж полишити шефа без підтримки. - вивела мене з роздумів профдіячка.

-На яке "таке"? - тупо перепитую.

-Ти все прослухала? Він в онкоцентрі. Пухлина практично неоперабельна, стадія вже така, що  все безнадійно. Але рідня бореться до останнього, хоч директор і проти.

Рука сама потяглася до гаманця і віддала все, що там залишилося. Згадалося,  як шеф казав про лікарів, що заборонили йому їсти майже все. 

Він здається хотів мене підставити, і то після стількох років спільної праці. Але все ж сподіватимусь, що цей лікарняний — симуляція. Хоч щось підказує, що діагноз справжній. 

Після того, як гарна та пишна  жіночка пішла далі збирати гроші на  лікування для шефа, я довго сиділа, втупившись у стіну і нічого навкруги не чула і не бачила.

Вся радість від того,  як добре вдалася моя комбінація з сейфом, випарувалася. Залишився тільки потік невеселих думок про те, що ми всі смертні і не знаємо ні дня, ні години, коли нас спіткає лиха доля. І що якось дуже дивно перед лицем близької смерті так дріб'язково хвилюватися про якісь перевірки та наражати на підозру підлеглих, що довіряють тобі безмежно.

Скільки так сиділа — не знаю. Новина мене приголомшила.

Зі ступору мене вивели все ті ж веселі Роман та Данило. Вони явно були в доброму гуморі й ні про що сумне  або важке не думали.

Побачивши мій скляний погляд і блідий вигляд, Данило  здивувався. Запитав про самопочуття і запропонував якісь ліки.

Подякувала і відмовилася. 

-Просто звістка про те, що з шефом все так погано, вибила з колії. Стільки років тут працюю, бачилась з ним більше часу, ніж з рідною матір'ю. А нічого не знала про страшну хворобу.

-Що там з ним таке? - неуважно спитав Данило, передивляючись повідомлення в телефоні.

-Онко. Остання стадія. 

-Нічосі, - присвиснув Роман. А такий на вигляд міцний дядько, і не скажеш, що хворий.

Помовчали, стали збиратися додому.  Роман кудись побіг перший, я ще  трохи поприводила до ладу папери, бо ясно ж тепер, що скоро буде нова мітла і захоче швидше увійти в курс всіх справ.

Данило мовчки гортав сторінки звітів, час від часу заносив щось в телефон і відправляв комусь. 

-Ви зовсім не визнаєте  паперові записи? 

-Визнаю. Для занять каліграфією. А ділові не довіряю паперам. Всяко буває.

Принц закінчив відсилати свої секрети,  потім попросив подивитися на шефів комп. Я віддала йому ключа від директорового кабінету, нехай  сам відчиняє, раз має право. А мені моторошно.

Аж мороз сипнув поза шкірою. Директор ще живий, а ми всі його вже поховали та риємося в його справах без дозволу.

Взялася друкувати протокол останньої наради. А вона ж  і справді остання для шефа була. Ні,  так не заспокоїшся.

Робочий день нарешті скінчився. Данило повіз нас додому.

По дорозі згадала, що тепер ми самі у квартирі. І це дуже і дуже пікантний момент, що б там не було вдень.

Зараз треба брати бика за роги. Гм.  Дивна думка, до чого тут роги?

Тут ми й доїхали, принц знову дуже галантно, хоч і трохи механічно подав мені руку.

Ви навіть не уявляєте, що це для мене, з моєю нездатністю добре тримати рівновагу. А він і не здогадується. Так я ще звикну до турботи. А потім що робитиму?

Моя щаслива зірко, почуй мене. Хоч би те "потім" стало таким, щоб на його руку можна було спиратися завжди. Або хоча б довго. 

На цій оптимістичній думці я повернула ключ у замку. Двері прочинилися дуже прудко, і нам під ноги теплим мокрим потоком  винесло все взуття,  що було  під вішалкою.

Одночасно в обличчя вдарила гаряча пара, в ніс — запах вологого тиньку, а в голову — кров і розпачлива думка про вартість ремонту. 

Це - повінь? Канали вийшли з берегів?