Неофіційний візит

Жаль, їхати не довго. Перетнули міст -  і вже дома. 

Данило дуже ґречно  ніс всі пакунки з маркету. Причому в одній руці. 

А другою обережно підтримував мене під руку. Роздивився вже, як мені важко ходити. Жаліє. 

Не відає, що я могла зовсім не ходити. І те, що йому виглядає як жалісне — велике досягнення для мене. І сумки ці я б підняла і понесла сама, хоч було б і важко, і незручно.

Дивно. Це я знову сама з собою сперечаюся? Так мені приємна його турбота чи бісить його жалість?

А можна припустити, що турбота не від жалості? Ох,  як хочеться. 

Ганно, ти фантазерка. Припускай, що хочеш.  Тільки подумати — ранком ти мріяла проїхати з ним парочку зупинок, а ввечері він під руку веде тебе додому.  Голова обертом. Мрії збуваються!

Але тримай себе в руках. Насправді ти не знаєш, що йому треба — пожити трохи  десь, поки дружина заспокоїться чи подасть на розлучення, чи він полює на золотий ключик?

А ключик викинути й не вдалося.

Та то вже і не важливо. Бо завтра кров з носу треба влаштувати передачу теки  перевіряльникам. Причому тека повинна бути в сейфі.  

А це означає,  що  у приймальні нікого не повинно бути ті хвилини, поки тека перекочує в сейф. 

І ще я дуже б хотіла невидимкою пробратися зараз на роботу і побачити,  хто в той сейф полізе за текою, щоб її звідти вийняти. 

Хто: директор, завгосп чи заввіділу? Вони точно не команда, по дорозі я це зрозуміла. Завгосп — не знаю з ким, хоч ремонт вони з директором повинні були узгодити, а з заввідділу — ні.

Заввідділу хоче бути директрисою. Чи тепер правильно казати директоркою? Біда мені з тими фемінітивами. Я б сказала — твідова тітонька хоче бути директором архіву. Але в школі я вчилася давно. І здається правила змінилися.

А от  принцеса, то  завжди принцеса, а не принц. Як добре, що для цього слова фемінітив був завжди.

Ганно, ти знову витаєш у хмарах.  Прийди в себе. Представ гостя дітям.

-Бодя, Кость — це Данило Андрійович.

-Данило — це Бодя і Кость.Тобто Богдан і Костянтин, мої сини. Доні зараз немає, вона в гостях у батька.То в її кімнаті ви житимете ці тижні.

Що з Данилом? Чого він застиг, не бачив, як люди живуть на секрктарську платню?

-Не чекав, що в такої юної матері такі дорослі діти. Пробачте, як не вгадав з гостинцем, завтра виправлюсь — каже трохи почервонілий Данило і виймає шоколадні батончики.

А от і не вгадав. Сини не балувані солодощами, тим більш такими дорогими.  І дуже задоволені. Може  соломці з тунця або сиров'яленій ковбасі вони б зараз більше зраділи, але не набагато. То вони батькові можуть вичитувати про не такий гостинець. Бо не простили йому нічого. А Данило — просто гість. Перед ним можна не вдавати з себе суворих мачо.

-Одяг можна повісити сюди. Роззуватись не треба. Капців для гостей не тримаємо. Ми цінуємо наших друзів більше, ніж нашу підлогу. До того ж мити її не мені, а Боді з Костем.  В них складний графік, але, як бачите — в нас чисто. 

-Бачу. І ще світло. Ці жовті штори та  все інше. Я люблю цей колір. Не знав, що хтось ще розділяє моє уподобання.

-Гм. Що дивного в тому, щоб любити колір сонця? Проходьте, тут в нас можна митися, тут — туалет, потім кухня. Мийте всі швиденько руки, будемо вечеряти. Раз у нас сьогодні шоколад, то до нього замовляйте чай. Є липовий, м'ятний, зелений і чорний...

***

Поки я розбирала пакунки та накривала на стіл в кухні, діти  пішли гратися у свої стрілялки. бо була їх законна година для ігор. На моє невимовне здивування Данило приєднався замість котрогось з їх  приятелів, що не зміг доєднатися до гри вчасно. І моментально влився в команду.

Я сама не граю в комп'ютерні ігри. Навіть Косинку на роботі ніколи відкрити.

А батько подарував синам на спільний день народження потужний комп. І от вони там сидять в стрілялках і стратегіях по дві години на день.

На диво це не заважає їм вчитися. А ще  нібито розвиває тактичне і стратегічне мислення. То ніби треба для того, щоб вчитися там, де навчався їх батько.

Вони правильно вирішили. В наші дні в нашій країні правоохоронці не пропадуть.  Може мені б і хотілося для них іншої долі, але діти повинні самі вибирати й відповідати за вибір.

Я ж вибрала свого часу. Це майже нікому не сподобалося. Навіть мені згодом стало ясно, що то помилка. Але помилки  я виправляю.  А сини в мене — ніяка не помилка. Вони — моя гордість.

Тож нехай і вирішують. Не дурніші за мене в їх роки. 

Але Данило... Що собі хочете, але ж як вони гарно всі троє виглядають — розпашілі, азартні, очі блищать. 

Вік би дивилася. Але довелося підійти та насваритися пальцем. Вони дограли там до якогось моменту і потяглися до кухні.

Налисники з м'ясом, сиром, салат, ще й шоколадні ласощі з чаєм.

А головне — мої улюблені вечірні розмови про все, що було за день і взагалі про все, що кому спаде на думку. Все денне, чуже, загрозливе залишилося за дверима. Тут безпека й домашній затишок. Тільки Сонечка з нами нема, мамине серце не зовсім на місті, хоч тільки що написала — з нею все добре.

Про неї найбільше і говорили — коли приїде, що розкаже, як познайомиться з ріднею. А Боді з Костем тут сидіти всі канікули...

-Не вгадали. Завтра ж їдете до бабусі. Вона давно вас хотіла бачити. Ми з нею  вже й домовилися, я вас проведу, вона — зустріне. Хоч свіжим повітрям подихаєте. Та вона вами перед сусідами похвалиться. Тільки ж поводьтеся чемно. 

-Ууу, знову  туди, що там робити? Того не можна, туди не ходи, цього не роби, ігри зло, комп — отрута для мозку, пиво тільки для діда... - тягне Богдан.