Принцеса і золотий ключик.

Він зустрів любов всього життя, за сумісництвом дочку проректора. 

І тепер ми повинні були розділити нашу квартиру, а я з дітьми - звільнити її.

 Більше спільного набутку в нас не було. Квартира теж не була придбана за його участі. Але проректор виявився впливовим, мама не мала сил після похорону ні на що, я була дуже недосвідчена принцеса. 

І отак стала принцесою у вигнанні. Опинилася в убитій трьошці на Русанівці, та й тільки тому, що її спішно продавали люди, виїжджаючи з країни назавжди. А то б не вистачило грошової компенсації від чоловіка.

Виявляється гроші в нього на це були.

Ви, мабуть, гадаєте, що мені було погано, я почувала себе зрадженою, використаною і викинутою на смітник і нікому не потрібною?

Не вгадали. Я відчувала полегшення. І завчила ще один важливий урок: не використовуй і тебе не використають. 

А так - матеріально стало трохи простіше. Годувати треба було тепер тільки себе і малих, квартира обходилася набагато дешевше. І не треба було терпіти коло себе чужу людину, що мене не поважає і не любить моїх дітей.

Одночасно це була дуже неприємна життєва поразка. Бо Русанівка - то лівий берег. То не справжній Київ, як мені все життя твердили.

Ніби  мама близько - хвилин десять маршруткою, А ніби й в іншому світі або принаймні іншій країні.

Тут було все чуже. Сусіди - значно заможніші й нетолерантні до матері-одиначки, що невідомо як заробила аж на трикімнатну.

Воювати й спростовувати плітки - то безнадійно. Та й не моє це - воювати. Але ж сусіди до нас неприязні. Агресія з них аж назовні виливається.

Як з такими дружити? Вони теж може й не знають різниці між справжніми киянами й такими, як вони самі. Але щось напевне відчувають в мені чуже. Чужих ніхто не любить. 

Мені б то і без різниці. Але ж моїм синам тут зростати. А зростати треба в дружньому середовищі. І не можна бути бідним та підлабузником серед чужих.

От тобі, принцесо,  й практика з зовнішньої політики. 

Синам три рочки. Садок якимось дивом мама нам знайшла. Тепер мені було треба  зранку завести дітей у садок (машини тепер немає, батька немає і не буде, ні,  плакати не можна)  А потім бігти на роботу і на ходу вчитися того діловодства. 

При тому, що бігти —  то не про мене.

Якось неквапно  зробили з мамою косметичний ремонт. Розвісили й розклали кругом жовте. В  темній квартирі на першому поверсі обшарпаної панельки стало світліше і веселіше.

Дітки рідко хворіли, хоч без вітрянки не обійшлося.

Сусіди потроху звикали, що я добра мати й гарна сусідка. В мене завжди є сіль і цукор, я завжди маю, чим пригостити будь-кого, хто зайде до мене. Мені стали підказувати про знижки в сусідніх маркетах і що на базарі  поруч можна купити дешевше.

Я навчилася варити суп на всіх з однієї курячої литки,  мої діти росли наперекір всім пліткаркам і їх розмовам про те, що їх діти мають все найкраще, але хворіють і кволі.

А в неї подивіться - на одних млинцях і макаронах он які ростуть!

Але що я зроблю, в мене не може бути погано. Я принцеса, вмію в економіку і зовнішню  політику, ще й бабуся допомагає онукам, чим може. Ну тобто моя матуся, не свекруха. Та більше про виховання моральних якостей піклується - телефонує раз на місяць, не забуває.

А зовнішня політика допомагала, ще і як.

Воно ж так заведено у декого: не тягни у  квартиру компанію приятелів. Від них шум, гам і бруд. Не відпочинеш після роботи, не подивишся телевізор.

А в нас було все навпаки. Перший поверх, двері не зачиняються. До близнюків завжди хтось забіжить, принесе гру якусь, розкаже щось, пересидіти може треба, поки батьки сваряться або сердяться. Ну й домашку або списати, або зробити.

Сини мої в мене вдалися  - не мають особливих талантів до навчання, хоч і задніх не пасуть.

Але ж друзі в них є не тільки спортивні або такі, що вміють будь-що намутити. Є й розумні  такі, що гарно вчаться.

А ще їх тато через кілька років згадав про синів.

Просто одного разу виник на порозі, привітався, наче вчора попрощалися. Дітям приніс солодкого. Посидів, подивився на них.

Мої діти без комплексів: солодке мамі віддали, а татові сказали, що люблять м'ясо.

Тато іншим разом приносив м'ясне, на солодке вже не витрачався,  дав зрозуміти, що ходить дивитися на синів.

Дуже чудувався  цей  швидко полисілий пузань з наших дітей.  Хлопці, як з води виростали. Спортивні секції за них  мало не билися. Хоч воно дорого для мене, та ми з матір'ю на це ніколи не шкодували грошей.

В колишнього  теж ще один синок знайшовся, проректорський онук. Але там його до виховання не допускали.

Колишній подумав-подумав, і став до близнюків увагу приділяти не тільки гостинцями

- Бодю, а ти ким будеш, як виростеш? - питав.

- Буду в збірній, виграватиму змагання, ми з Костем вдвох будемо.

- Що, змарнувати молодість в збірній? А потім вас викинуть, як перестанете вигравати. І помрете під парканом.

- Нащо під парканом? - чудувався Кость - ми на тренерську підемо.

- Насмішив! - і Руслан справді сміявся - тренерів багато, так не проживеш, щоб копійки не рахувати. Вам треба туди, де я вчився. Допоможу,  будете, як сир у маслі.

Так і привчив до цієї думки. Робота в нього грошовита й на вигляд не важка.Там не пропадеш.

Бо він-таки не пропав. Дача двоповерхова, в жінки ціла кімната під шуби й інший модний одяг, син у приватній школі, машини міняє на все дорожчі.

Сини дивляться на це, чого б не вступати, там жир. Та ще й фізкультура — головний предмет на вступі.

На роботі  діловодство мені нарешті підкорилося, діти здорові. Колишній прозоро натякає, що не ві того, щоб іноді залишатись ночувати.

Я відійшла від тих важких років.Тіло заявляє свої права.

Але ми, принцеси, не повторюємо помилок. 

- Руслане, йдеш - то йди. Приходь до дітей  скільки завгодно. А від мене сам пішов, то й по всьому.