Він зустрів любов всього життя, за сумісництвом дочку проректора.
І тепер ми повинні були розділити нашу квартиру, а я з дітьми - звільнити її.
Більше спільного набутку в нас не було. Квартира теж не була придбана за його участі. Але проректор виявився впливовим, мама не мала сил після похорону ні на що, я була дуже недосвідчена принцеса.
І отак стала принцесою у вигнанні. Опинилася в убитій трьошці на Русанівці, та й тільки тому, що її спішно продавали люди, виїжджаючи з країни назавжди. А то б не вистачило грошової компенсації від чоловіка.
Виявляється гроші в нього на це були.
Ви, мабуть, гадаєте, що мені було погано, я почувала себе зрадженою, використаною і викинутою на смітник і нікому не потрібною?
Не вгадали. Я відчувала полегшення. І завчила ще один важливий урок: не використовуй і тебе не використають.
А так - матеріально стало трохи простіше. Годувати треба було тепер тільки себе і малих, квартира обходилася набагато дешевше. І не треба було терпіти коло себе чужу людину, що мене не поважає і не любить моїх дітей.
Одночасно це була дуже неприємна життєва поразка. Бо Русанівка - то лівий берег. То не справжній Київ, як мені все життя твердили.
Ніби мама близько - хвилин десять маршруткою, А ніби й в іншому світі або принаймні іншій країні.
Тут було все чуже. Сусіди - значно заможніші й нетолерантні до матері-одиначки, що невідомо як заробила аж на трикімнатну.
Воювати й спростовувати плітки - то безнадійно. Та й не моє це - воювати. Але ж сусіди до нас неприязні. Агресія з них аж назовні виливається.
Як з такими дружити? Вони теж може й не знають різниці між справжніми киянами й такими, як вони самі. Але щось напевне відчувають в мені чуже. Чужих ніхто не любить.
Мені б то і без різниці. Але ж моїм синам тут зростати. А зростати треба в дружньому середовищі. І не можна бути бідним та підлабузником серед чужих.
От тобі, принцесо, й практика з зовнішньої політики.
Синам три рочки. Садок якимось дивом мама нам знайшла. Тепер мені було треба зранку завести дітей у садок (машини тепер немає, батька немає і не буде, ні, плакати не можна) А потім бігти на роботу і на ходу вчитися того діловодства.
При тому, що бігти — то не про мене.
Якось неквапно зробили з мамою косметичний ремонт. Розвісили й розклали кругом жовте. В темній квартирі на першому поверсі обшарпаної панельки стало світліше і веселіше.
Дітки рідко хворіли, хоч без вітрянки не обійшлося.
Сусіди потроху звикали, що я добра мати й гарна сусідка. В мене завжди є сіль і цукор, я завжди маю, чим пригостити будь-кого, хто зайде до мене. Мені стали підказувати про знижки в сусідніх маркетах і що на базарі поруч можна купити дешевше.
Я навчилася варити суп на всіх з однієї курячої литки, мої діти росли наперекір всім пліткаркам і їх розмовам про те, що їх діти мають все найкраще, але хворіють і кволі.
А в неї подивіться - на одних млинцях і макаронах он які ростуть!
Але що я зроблю, в мене не може бути погано. Я принцеса, вмію в економіку і зовнішню політику, ще й бабуся допомагає онукам, чим може. Ну тобто моя матуся, не свекруха. Та більше про виховання моральних якостей піклується - телефонує раз на місяць, не забуває.
А зовнішня політика допомагала, ще і як.
Воно ж так заведено у декого: не тягни у квартиру компанію приятелів. Від них шум, гам і бруд. Не відпочинеш після роботи, не подивишся телевізор.
А в нас було все навпаки. Перший поверх, двері не зачиняються. До близнюків завжди хтось забіжить, принесе гру якусь, розкаже щось, пересидіти може треба, поки батьки сваряться або сердяться. Ну й домашку або списати, або зробити.
Сини мої в мене вдалися - не мають особливих талантів до навчання, хоч і задніх не пасуть.
Але ж друзі в них є не тільки спортивні або такі, що вміють будь-що намутити. Є й розумні такі, що гарно вчаться.
А ще їх тато через кілька років згадав про синів.
Просто одного разу виник на порозі, привітався, наче вчора попрощалися. Дітям приніс солодкого. Посидів, подивився на них.
Мої діти без комплексів: солодке мамі віддали, а татові сказали, що люблять м'ясо.
Тато іншим разом приносив м'ясне, на солодке вже не витрачався, дав зрозуміти, що ходить дивитися на синів.
Дуже чудувався цей швидко полисілий пузань з наших дітей. Хлопці, як з води виростали. Спортивні секції за них мало не билися. Хоч воно дорого для мене, та ми з матір'ю на це ніколи не шкодували грошей.
В колишнього теж ще один синок знайшовся, проректорський онук. Але там його до виховання не допускали.
Колишній подумав-подумав, і став до близнюків увагу приділяти не тільки гостинцями
- Бодю, а ти ким будеш, як виростеш? - питав.
- Буду в збірній, виграватиму змагання, ми з Костем вдвох будемо.
- Що, змарнувати молодість в збірній? А потім вас викинуть, як перестанете вигравати. І помрете під парканом.
- Нащо під парканом? - чудувався Кость - ми на тренерську підемо.
- Насмішив! - і Руслан справді сміявся - тренерів багато, так не проживеш, щоб копійки не рахувати. Вам треба туди, де я вчився. Допоможу, будете, як сир у маслі.
Так і привчив до цієї думки. Робота в нього грошовита й на вигляд не важка.Там не пропадеш.
Бо він-таки не пропав. Дача двоповерхова, в жінки ціла кімната під шуби й інший модний одяг, син у приватній школі, машини міняє на все дорожчі.
Сини дивляться на це, чого б не вступати, там жир. Та ще й фізкультура — головний предмет на вступі.
На роботі діловодство мені нарешті підкорилося, діти здорові. Колишній прозоро натякає, що не ві того, щоб іноді залишатись ночувати.
Я відійшла від тих важких років.Тіло заявляє свої права.
Але ми, принцеси, не повторюємо помилок.
- Руслане, йдеш - то йди. Приходь до дітей скільки завгодно. А від мене сам пішов, то й по всьому.
#9513 в Любовні романи
#3691 в Сучасний любовний роман
#2264 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.06.2021