Ганна їде на роботу

Мій принц заходить у маршрутку. Ви скажете, принци в маршрутках не їздять?  Багато ви про них тоді знаєте. Мій - їздить. В нього третій день машина в ремонті. 

Звідки знаю? Він з кимось говорив по дорозі про це.

Божечки, ви б тільки бачили, як він спочатку заходив в салон. Ні, не так, ніби то салон когось з його підданих і він милостиво згодився прикрасити там вечір.

Це я так заходжу, а мені ще й руки подають, допомагають елегантно зайти.

Принц заходив, як я заходжу в холодну воду. З нехіттю, відразою і сам не вірячи, що вода вже навколо нього і піднялася до горла.

І все одно при цьому виглядав принцом, а не мокрою куркою. Порода, що й казати.

Принц у вигнанні, серед ворожих волоцюг в брудному лахмітті, ще й не може наблизитись до коханої  - така картина мені привиділась. Ввечері напишу вірша, як натхнення не покине і буде  часинка для себе.

Щось таке: "Обійняли мене води до душі моєї\\ Чужі люди заважають бачити тебе своєю\\ Нема радості без тебе, нема іскри в серці\\Бо для іскри треба двох, що зіткнуться й викрешуть\\Тую іскру поміж себе". Ну звісно треба доробити. 

Бо я теж принцеса. Піддані потребують уваги, не завжди є час для віршів.

І зараз не до них. Він скоро зійде. Невже ні разу не звільниться місце біля мене і він не присяде поруч? Може в мене серце стане тоді, може почну сміятися від щастя, а може заклякну соляним стовпом.   

Ааа, він вже тут. Він сідає. Що мені робити? Ну не  відвертатись і не дивитись у вікно хоча б. А навіщо тоді я це роблю?

Так, повернулася, усміхнулася. Зуби в мене ідеальні, помада червона, я натуральна блондинка і викапана принцеса Діана. Чого мені соромитись?

Це не сором. Ганно, ти не  дівчинка-незайманка. Ти принцеса. Тільки не ляпни, що як принцеса Діана. То в Британії людське ім'я, а в нас так собак звуть. Не завжди породистих. Ляпнеш, і гуд бай, світ принс.

Він на мене дивиться.  Добре, що я сиджу. Сто причин, чому добре, та неважливо. Він посміхається. 

Посмішка  теж ідеальна. Ні грама зухвалості або блюзнірства. Така монарша до віх підданих і ні до кого окремо. 

Ану, дивись на мене, а не крізь мене. Я не прозора. Я висока білявка в самому соку, ти це бачиш нарешті? 

Треба ж було саме сьогодні натягти светр під горло. Байдуже, що холодно. Шарф вдома залишила, а він романтичніше.

Ну нічого. Тепер глибоко  вдихнути й затримати видих.  Посміхнутися, дивитися йому у вічі. Нічого, трошки почервоніти можна. Але трошки.

Ага, правильно. Тепер ти мене побачив, мій принц. Облизав нижню губу. Тааак.

Я тягну паузу, а він не знає, що сказати. Про що принцу з принцесою говорити в київській маршрутці? Не про погоду ж?

А чому власне не про неї?

- Там ще дощить? — зважуюся почати. 

- Ні, наче вже перестало.

- Ви на музеї виходите, чи пізніше? Хочу підготуватися до виходу, от сумка сьогодні завелика, треба обережно виходити, щоб нікого не зачепити.

- Ні, я раніше трохи.

Посміхнулися і відвернулися.  Що ж. Пів діла зроблено. Завтра можна буде вже привітатися. Бо наче ж познайомилися. Тільки б його машину з ремонту не повернули. 

А ще непогано було б, щоб і увечері разом їхали. Але то навряд.

Ну так, я його хочу. З першої хвилини, як побачила у сусідньому дворі.  І хто б не схотів собі принца?

Він мене не бачив. І то добре. Не все зразу.  Я  проходжу на кінцеву і сідаю там. Бо стояти мені важко. А то б він побачив, яка в мене невиграшна хода.  Зате все інше виграшне. Нехай звикне милуватися. Потім, все потім. 

***

Ага. Завелика сумка. Все моє ношу з собою. Не тільки сьогодні. Чого там тільки нема.

І лляний шопер, бо треба докупити продуктів  на наш Мадридський ну, хай буде Русанівський двір.

І кульок з пончиками для колег, хоч вони — колеги, а не пончики — завжди худнуть, але мої пончики їдять з задоволенням. Ну що ви,  мені не те щоб не важко. Мені все важко. Але я ж принцеса. Принцеси повинні турбуватися про людей.

Ну там ще всяке в сумці — ключі від нашої й маминої квартири,  від дачі, від мого сейфу на роботі (тсс, їх не можна виносити, але там тільки мої папери, а стояти в черзі до вахтера за ключами — ну ви ж бачите, мені важко.

Потім ще  нові чобітки, як раз з майстерні надійшли.  Так,  принцесам шиють взуття на замовлення, це ж нормально.

Ну і гаманець всередині всього. Скраю чи зверху — ніколи не кладіть. Бо в маршрутках не всі люди чемні та благонадійні. Бувають такі — в бабусі-пенсіонерки останнє витягнуть. 

Божечки, він виходить... Вийшов. Такий вигляд, ніби зараз обтруситься, як песик після брудної води.

Ні, не обтрусився. Скоса подивився на вікно, де я сиджу і посміхаюся від вуха до вуха. Ну й що, принцеси не можуть бути манірними, як прості міщанки. Вони безпосередні та милі. Їм подобається увага принців.

Хмгм. Принц явно знітився. Але помахав мені рукою. Відвернувся і пішов спортивною ходою кудись у своїх принцівських справах.  Який же він гарний. Мабуть, ходить до спортзалу. Все таке накачане. Ммм. І це все буде моє.

***

Ви може думаєте. що я якась ненормальна мрійниця, міська божевільна? Скажу по секрету, дехто з моїх колег так і каже. Коли думає, що я не чую.

Але ті дивні люди може не знають, що я завжди отримую те,  що мені справді потрібне. І навіть (це секрет) тих, хто мені конче потрібний.

Вони там розказують про афірмації та звертання до всесвіту. Про те, що треба дуже хотіти, і вищі сили тобі дадуть те, чого навидумуєш.

Ну їм видніше.Тільки якби в них було оте навидумуване, що вони просять у вищих сил, то вони б не пліткували про мене, просту секретарку нашого старого директора.

Шеф узяв мене на цю роботу не тому, що я просила у всесвіту таку блискучу кар'єру. А тому, що мій батько був охоронцем одного  великого  начальства. І те величне начальство подзвонило начальству директора і ввічливо попросило за мене.