Мій принц заходить у маршрутку. Ви скажете, принци в маршрутках не їздять? Багато ви про них тоді знаєте. Мій - їздить. В нього третій день машина в ремонті.
Звідки знаю? Він з кимось говорив по дорозі про це.
Божечки, ви б тільки бачили, як він спочатку заходив в салон. Ні, не так, ніби то салон когось з його підданих і він милостиво згодився прикрасити там вечір.
Це я так заходжу, а мені ще й руки подають, допомагають елегантно зайти.
Принц заходив, як я заходжу в холодну воду. З нехіттю, відразою і сам не вірячи, що вода вже навколо нього і піднялася до горла.
І все одно при цьому виглядав принцом, а не мокрою куркою. Порода, що й казати.
Принц у вигнанні, серед ворожих волоцюг в брудному лахмітті, ще й не може наблизитись до коханої - така картина мені привиділась. Ввечері напишу вірша, як натхнення не покине і буде часинка для себе.
Щось таке: "Обійняли мене води до душі моєї\\ Чужі люди заважають бачити тебе своєю\\ Нема радості без тебе, нема іскри в серці\\Бо для іскри треба двох, що зіткнуться й викрешуть\\Тую іскру поміж себе". Ну звісно треба доробити.
Бо я теж принцеса. Піддані потребують уваги, не завжди є час для віршів.
І зараз не до них. Він скоро зійде. Невже ні разу не звільниться місце біля мене і він не присяде поруч? Може в мене серце стане тоді, може почну сміятися від щастя, а може заклякну соляним стовпом.
Ааа, він вже тут. Він сідає. Що мені робити? Ну не відвертатись і не дивитись у вікно хоча б. А навіщо тоді я це роблю?
Так, повернулася, усміхнулася. Зуби в мене ідеальні, помада червона, я натуральна блондинка і викапана принцеса Діана. Чого мені соромитись?
Це не сором. Ганно, ти не дівчинка-незайманка. Ти принцеса. Тільки не ляпни, що як принцеса Діана. То в Британії людське ім'я, а в нас так собак звуть. Не завжди породистих. Ляпнеш, і гуд бай, світ принс.
Він на мене дивиться. Добре, що я сиджу. Сто причин, чому добре, та неважливо. Він посміхається.
Посмішка теж ідеальна. Ні грама зухвалості або блюзнірства. Така монарша до віх підданих і ні до кого окремо.
Ану, дивись на мене, а не крізь мене. Я не прозора. Я висока білявка в самому соку, ти це бачиш нарешті?
Треба ж було саме сьогодні натягти светр під горло. Байдуже, що холодно. Шарф вдома залишила, а він романтичніше.
Ну нічого. Тепер глибоко вдихнути й затримати видих. Посміхнутися, дивитися йому у вічі. Нічого, трошки почервоніти можна. Але трошки.
Ага, правильно. Тепер ти мене побачив, мій принц. Облизав нижню губу. Тааак.
Я тягну паузу, а він не знає, що сказати. Про що принцу з принцесою говорити в київській маршрутці? Не про погоду ж?
А чому власне не про неї?
- Там ще дощить? — зважуюся почати.
- Ні, наче вже перестало.
- Ви на музеї виходите, чи пізніше? Хочу підготуватися до виходу, от сумка сьогодні завелика, треба обережно виходити, щоб нікого не зачепити.
- Ні, я раніше трохи.
Посміхнулися і відвернулися. Що ж. Пів діла зроблено. Завтра можна буде вже привітатися. Бо наче ж познайомилися. Тільки б його машину з ремонту не повернули.
А ще непогано було б, щоб і увечері разом їхали. Але то навряд.
Ну так, я його хочу. З першої хвилини, як побачила у сусідньому дворі. І хто б не схотів собі принца?
Він мене не бачив. І то добре. Не все зразу. Я проходжу на кінцеву і сідаю там. Бо стояти мені важко. А то б він побачив, яка в мене невиграшна хода. Зате все інше виграшне. Нехай звикне милуватися. Потім, все потім.
***
Ага. Завелика сумка. Все моє ношу з собою. Не тільки сьогодні. Чого там тільки нема.
І лляний шопер, бо треба докупити продуктів на наш Мадридський ну, хай буде Русанівський двір.
І кульок з пончиками для колег, хоч вони — колеги, а не пончики — завжди худнуть, але мої пончики їдять з задоволенням. Ну що ви, мені не те щоб не важко. Мені все важко. Але я ж принцеса. Принцеси повинні турбуватися про людей.
Ну там ще всяке в сумці — ключі від нашої й маминої квартири, від дачі, від мого сейфу на роботі (тсс, їх не можна виносити, але там тільки мої папери, а стояти в черзі до вахтера за ключами — ну ви ж бачите, мені важко.
Потім ще нові чобітки, як раз з майстерні надійшли. Так, принцесам шиють взуття на замовлення, це ж нормально.
Ну і гаманець всередині всього. Скраю чи зверху — ніколи не кладіть. Бо в маршрутках не всі люди чемні та благонадійні. Бувають такі — в бабусі-пенсіонерки останнє витягнуть.
Божечки, він виходить... Вийшов. Такий вигляд, ніби зараз обтруситься, як песик після брудної води.
Ні, не обтрусився. Скоса подивився на вікно, де я сиджу і посміхаюся від вуха до вуха. Ну й що, принцеси не можуть бути манірними, як прості міщанки. Вони безпосередні та милі. Їм подобається увага принців.
Хмгм. Принц явно знітився. Але помахав мені рукою. Відвернувся і пішов спортивною ходою кудись у своїх принцівських справах. Який же він гарний. Мабуть, ходить до спортзалу. Все таке накачане. Ммм. І це все буде моє.
***
Ви може думаєте. що я якась ненормальна мрійниця, міська божевільна? Скажу по секрету, дехто з моїх колег так і каже. Коли думає, що я не чую.
Але ті дивні люди може не знають, що я завжди отримую те, що мені справді потрібне. І навіть (це секрет) тих, хто мені конче потрібний.
Вони там розказують про афірмації та звертання до всесвіту. Про те, що треба дуже хотіти, і вищі сили тобі дадуть те, чого навидумуєш.
Ну їм видніше.Тільки якби в них було оте навидумуване, що вони просять у вищих сил, то вони б не пліткували про мене, просту секретарку нашого старого директора.
Шеф узяв мене на цю роботу не тому, що я просила у всесвіту таку блискучу кар'єру. А тому, що мій батько був охоронцем одного великого начальства. І те величне начальство подзвонило начальству директора і ввічливо попросило за мене.
#1559 в Любовні романи
#751 в Сучасний любовний роман
#141 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.06.2021