Глава 33

POV Христина

Ось вже пройшло три дні, а ми з Даньою досі не помирилися. Він всіляко уникаю мене, коли я дзвоню чи пишу йому - ігнорує. Невже він справді думає, що я не довіряю йому? Це ж неправда! 
Вчора був суд, де Катю, Віталіка і Влада визнали винними. Дівчину і Влада посадили на пожиттєво, а Віталія на сімнадцять років. Я тоді подала свідчення і розповіла правду, звісно вся винна трійка казала, що це неправда і заперечувала, але суддя повірив мені до того ж ми мали докази. Проте це не є найголовнішим.
Тепер я днями і ночами хвилююся за наші стосунки з Даньою. Чи варто тепер казати колишні стосунки?

Мабуть варто. Все збігається, ми тепер не пара...

Від цієї думки сльози знову покотилися по щоках. Чому? Ну чому я знову втратила дорогу мені людину? Хоча...В мене ще є можливість все повернути, але от чи варто? Якщо Даня так сумнівається в мені, то яки сенс продовжувати стосунки?

Колишні стосунки... - виправила я у себе в голові.

До того ж, лише вчора я зрозуміла, що вже завтра тридцять перше грудня, що означає зовсім скоро Новий рік! Але що тепер буде зі мною? З ким я буду його святкувати? Якщо ми з Даньою до цього часу не помиримося, то...З Лізою не варіант, бо вона розповіла мені що планує познайомитися з мамою Єгора і разом відсвяткувати це зимове свято. Ще є Артем, але як виявилося він помирився з татом і тому хоче провести це свято з ним. Як ще всім пощастило. В кожного є сім'я, близькі люди, а я...Я самотня.

Сльози обпікали моє обличчя. Біль...Знову...Я знову зламалася. 
Я встала і пішла в кімнату тата, хоч мені й доводиться там часто прибирати, але я ніколи не засиджуюся там довго. 
Довгий стіл з багатьма стільцями гарно вписується в інтер'єр. Велике ліжко стоїть праворуч від столу, на нього зараз падає жовтувате світло від заходу сонця. Шафи, купа шаф з різними книгами в основу це детективи. Я сіла на ліжко і просто оглядала цю таку...пусту кімнату. Відколи тато...помер (сльози ще сильніше покотилися по щоках) ця кімната стала такою холодною і наповненою сумом. Я провела рукою по чистій постільній білизні і подивилася на фото тата, де він широко посміхається. З боку на фото є чорна лінія, яка дає зрозуміти що ця людина мертва. Татові очі наповнені щастям. Ну чому? Чому він помер? 
Всю ніч я плакала серед тата, Даню і таке мені знайоме відчуття самотності. Чому завжди так? Я наче почала відчувати що комусь потрібна, але доля забрала в мене це відчуття і лишила лише біль і самотність. 
Наступного ранку мій стан аж ніяк не змінився, мені не хотілося зовсім ніякого свята, ніякого Нового року чи чогось ще. Просто лежати в ліжку і плакати. Але мене змусив встати телефонний дзвінок, це була Ліза. Я неохоче підійнялася з ліжка і прийняла дзвінок.
- Привіт! - радісно сказала подруга.
- Привіт, ти мене розбудила. - пробурмотіла я, зараз зовсім немає настрою говорити.
- Ой, вибач. Просто у мене є чудова новина! 
- Ну і яка ж?
- А ти вгадай! 
- Та, Лізо! Ти ж знаєш, що я погано вмію вгадувати!
- Всеодно спробуй. - не здавалася Ліза. Що ж там таке могло трапитися?
- Ну, ти на зимні канікули кудись їдеш відпочивати? - припустила я, подруга розповідала мені, що вона хотіла поїхати в Карпати на ці канікули.
- Це також, але це не найголовніше. - сказала Ліза, в її голові відчувалася нетерплячість.

Їй скоріше хочеться це розповісти...Що ж це може бути?

- Та кажи вже! 
- Ну гаразд, я підслухала розмову Єгора з його другом, коротше, він планує зробити мені пропозицію руки та серця, уявляєш? - захоплено говорила Ліза.
- Хто зробити пропозицію Єгор чи його друг? - я вирішила трохи пожартувати над подругою і ледве стримуюся щоб не засміятися, бо вже уявляю її вираз обличчя.
- Та, Христино! Єгор звісно ж! - обурилася Ліза, а я почала сміятися, подруга також трошки сміялася, але тихо щоб я не почула.
- Я рада за тебе. Якщо це справді так, то ти ж відповіси "Так"? - поцікавилася я. 
- Звичайно! Мені вже хочеться скоріше йти з тобою по магазинах, щоб обрати весільну сукню. Чорт, треба ж обрати якого кольору буде дизайн весілля! Ну мабуть фіолетово-білий, як я люблю! - торохтіла Ліза, я слухала її з посмішкою, справді дуже рада що їй так пощастило. 
- Почекай, він тобі ще не зробив пропозицію, а ти вже сукню обираєш! 
- Ну і що? Потрібно бути готовою завжди!
Ще годину я слухала яким буде весілля Лізи з однією думкою: Я щиро рада за неї, сподіваюся у мене також колись буде весілля з коханою людиною. Бажано з Даньою. 
- Ну от! А треба ж обрати імена для наших дітей! - говорила далі Ліза, тут я зрозуміла що якщо зараз же не зупиню її це може тривати весь день.
- Стій-стій для дітей ще точно рано! - перебила я, подруга задумалася.
- Ти маєш рацію. - погодилася вона, - Спочатку треба придумати дизайн кімнати для дітей. - промовила Ліза, я просто щиро засміялася. - Чого ти смієшся?
- Мені здається ти занадто далеко зайшла. - сказала я крім сміх.
- Ну так, ой! Вже перша година дня! Я мушу бігти збиратися, а ти там не сумуй! Даня точно приповзе вибачатися. - мовила Ліза, за розмовою з нею я геть забула про хлопця, але тепер коли вона мені нагадала, мене знову накрила хвиля суму і розчарування.
- Ага...- пробурмотіла я.
- Так! І не думай мені сумувати! - вигукнула подруга. - Я тобі ще обов'язково зателефоную.
- Гаразд. - коротко відповіла я, бо не хочу щоб Ліза чула нотки суму в голосі. 
- Тоді щасливого нового року. 
Ліза вимкнула дзвінок. Як же їй пощастило! Вона має хлопця, тата і маму, не те що я. Ні, я насправді дуже рада подрузі і мабуть трохи заздрю їй. Раніше, коли ми були з Даньою ралом я могла думати про подальше життя, можливе весілля, але зараз...Зараз я сумніваюся що у нас воно буде. 
Можливо подзвонити йому і все з'ясувати? Ні...моя гордість не дозволяє мені. Якщо він захотів розійтися - це його право. 
Коли на вулиці вже ставало темніше і почали увімкати ліхтарі, я геть зневірилася. Вже через якихось шість годин новий рік, а я сиджу тут одна в пустій татовій кімнаті і просто диво ся на його фото. 

А чому це я маю сумувати? Це Даня захотів розійтися і поставити крапку. Я маю святкувати цей новий рік за обох. За мене і тата. - ці думки додали мені якоїсь сили і я вирішила що піду прогуляюся новорічним містом.