Глава 32

Христина

До кімнати увійшов хлопець. Він мав світле коротке волосся, дуже темні очі здалеку вони здаються чорними, тонка посмішка на його обличчі свідчила, що він радий тому що я дізналася про нього. Я майже одразу впізнала його - Віталій. 
- Ну, що впізнала мене? - пихато запитав Віталій, він стояв праворуч від Каті і широко посміхався.
- Віталій. - коротко відповіла я, його посмішка стала ще ширшою.
- Рад, що ти й досі пам'ятаєш мене. 
- Але навіщо? Чому ти "вляпався" в це? - запитала я геть нічого не розуміючи.
- Тоді, в школі, на останньому дзвонику в одинадцятому класі я публічно зізнався тобі в коханні, а ти що зробила? Просто посміялася і все. Через тебе всі тоді насміхалися з мене й я добре це запам'ятав. - розповів Віталій.

Було б краще якби ти ще правду сказав.

- Взагалі-то тоді я не сміялася, так посмішка була на моєму обличчі, бо мені було справді приємно що хтось зробив таке для мене. Але я аж ніяк не сміялася з тебе. - заперечила я, схоже Віталій почав усвідомлювати що тут він помилився.
- Але чому тоді ти відмовила мені? - не здавався він, тепер хлопець підійшов ближче, між нами була відстань витягнутою руки, проте я трималася незворушно.
- Бо тебе кохала моя подруга, Світлана, ти ж пам'ятаєш її? - Віталій кивнув. - Ось тому я не могла тобі сказати "Так", бо не хотіла щоб так вийшло ніби я зрадила її.
- Тоді все ясно. Але зараз нам нічого не заважає бути разом. - сказав Віталій, він сів праворуч від мене і взяв мою руку, я ж просто відвернулася від нього. Катя і Влад спокійно спостерігали за нами і схоже чекали чогось.
- Вибач, але я маю хлопця, якого сильно кохаю. - нарешті промовила я і тоді Віталій дуже сильно зжав мою руку від чого стало неймовірно боляче, - Ай! - пискнула і намагалася забрати її з руки Віталія, але він дуже міцно тримав. 
- Досить! - гаркнув Влад на хлопця, той глянув на нього, а потім послабив хватку.
- Дякую. - прошепотіла я і забрала свою вже вільну руку, яка була вся червона. - Але, Віталій, я не розумію. Чому ти просто не міг поговорити зі мною, а замість цього вбив мого батька? - запитала я, Віталій підсунувся ще ближче, тому я перемістила сумочку на іншу сторону. 
- Я думав так буде краще, але тепер шкодую про свій вчинок. - мовив він і поклав свою бридку руку мені на коліно, я одразу прибрала її. Що він собі думає?
- Я повторюю що раз: у мене є хлопець, якого я кохаю. 
- Мені байдуже. - Віталій почав гладити мою щоку, я знову прибрала його руку, хлопця це почало злити, тому він повернувся до Каті і Влада.
- Далі я сам. - промовив він, обоє вийшли, залишивши нас з Віталієм на одинці. Тепер я розумію, що й до чого.
- Що ти задумав? - я прокинулася ніби нічого не розумію.
- Хочу востаннє насолодитися тобою, перед тим як ті двоє тебе вб'ють. - тихо сказав Віталій і розвернув мене, так що він опинився зверху, тримаючи мої руки на головою, я опиралася, але потім посміхнулася йому.
- Чому це ти посміхаєшся? - здивувався він, але продовжив цілувати мою шию. 
- Зараз дізнаєшся. - загадково сказала я, а потім закричала: - ЗАРАЗ!
До будинку одразу забігли поліцейські і наставили на Віталія рушниці. П'ятеро потягло на гору до Каті і Влада, а ще двоє відтягували від мене Віталія, який здається був неймовірно злий. Потім до будинку зайшов Сергій з посмішкою. Він одразу знайшов мене очима і підійшов ближче, мене вже звільнили від "лап" Віталія.
- Христино, ти молодець! Просто чудово впоралася! - похвалив мене Сергій, я сором'язливо посміхнулася.
- Дякую, це було не складно. Сподіватися тепер їх точно посадять до в'язниці? - запитала я. По сходах вже спускалися Влад і Катя бо яких приставили рушниці, вони дивилися на мене вбивчим поглядом.
- Так, Влада і Катю мають посадити пожиттєво, а Віталія на років 15-20 за вбивство і спробу зґвалтування. - відповів Сергій.  
- Вони на це заслуговують. 
- Так, я тобі напишу, коли буде суд. 
- І обов'язково бути там присутньою? - поцікавилася я поки всіх тих трьох злочинів саджали до поліцейського автомобіля, ми з Сергієм вийшли на двір і просто дивилися, як тих саджають.
- Так, це ж завдяки тобі ми дізналися правду і тепер маємо докази. - посміхнувся слідчий. 
Як же поліцейський автомобіль дістався так швидко до будинку? Все просто. Коли я вийшла з таксі подзвонила Сергію і увімкнула голосовий зв'язок, тому він все чув і записав розмову. Цей план був у мене де з вчорашнього дня, ми з Сергієм поговорили і домовилися про цей план, він був ризикований, бо поліція могла не встигнути, але дякувати Богу все пройшло по плану. 
- Але стоп, де Єва Григорівна? - раптом згадала я, Сергій сказав одному з поліцейський щоб той пошукав мою бабусю в будинку.
- Сподіваюся з нею все добре. - прошепотіла я.
- Сергію Володмировичу, ось вона. - крикнув позаду цей ж поліцейський, якого Сергій відправив по Єву Григорівну, він допомагав жінці йти, бо десь подівся її ціпок.
- Я все знаю. - перше що сказала Єва Григорівна і зверталася вона до мене. - Я знаю, що Влад і Катя вбили твого батька і...мого сина. - додала вона з якимось болем у голосі. Схоже лише тепер ця жінка почала розуміти, що втратила сина,  а тепер мабуть, ще й двох синів. 
- Мені шкода. - прошепотіла я і опустила голову. 
- Дитино, чому це тобі має бути шкода? - здивовано запитала Єва Григорівна, вона дивилася на мене вже більш лагідно, не так неприязно як минулого разу. - Це мені має бути соромно. Я минулого разу вела себе просто жахливо! Ставилася до тебе немов до якоїсь незнайомої біднячки, а не як до своєї онуки. Прошу, пробач якщо зможеш. - вона сумно подивилася на мене очима повними сліз, я не витримала цього, тому підійшла і обійняла свою бабусю.
- Ви не винні, я Вас розумію. Ви боялися і думали, що я прийшла через гроші. Думаю, кожен так би думав. Але я рада, що Ви нарешті зрозуміли що я не така.  
- Пробач мені. - знову прошепотіла Єва Григорівна.
- Ггм. - втрутився Сергій, жінка миттю відсторонилася і намагалася заспокоїтися, я ж просто подивилася на слідчого, який посміхався. Схоже він справді радів, що все тепер стало на свої місця. - Я радий, що ви порозумілися. Єва Григорівна, - Сергій подивився на мою бабусю. - Попрошу, Вас, завтра під'їхати до відділку і дати показання проти чи за Влада і Катерину.
- Не хвилюйтеся, я виступлю проти них. Якби ж я раніше знала, що потрібно остерігатися їх, а не тебе, Христино. - мовила бабуся, мені стало шкода її. Невже життя настільки познущалося з нею, що вона тепер не довіряє навіщо рідній онуці?
- Якщо вже все зрозуміло, тобі я поїду додому. Даня вже мені надзвонював не один раз. 
- Звісно, дякую за допомогу. - посміхнувся Сергій, я кивнула і ще раз обійняла бабусю на прощання.
- Ви з твоїм хлопцем, можете приїжджати до мене коли захочете, мої двері для вас завжди відкриті. - сказала Єва Григорівна, я з вдячністю посміхнулася і попрямувала до свого таксі, яке вже хвилин десять чекає на мене. 
Поки ми їхали я прокручувала в голові всю ту ситуацію, яка щойно трапилася за останні пару годин. Неймовірно, якби не моя винахідливість з тим, що потрібно подзвонити до Сергія, то мабуть я б не вийшла вже з того будинку і невідомо що могло трапитися з бабусею. Але зараз ще й доведеться все пояснювати Дані, він точно буде незадоволений тим, що я нічого йому не розповіла. Але якщо менше людей знають, то краще. 
Під'їхавши до будинку, я заплатила водію і вийшла з таксі. На вулиці вже було настільки темно, що ледве видно, ледве-ледве вулицю освітлювали ліхтарі ядучо-жовтим кольором. З будинку хтось вибіг, а я притримала двері парадного і пішла бо своєї квартири. Подзвонила в двері і майже одразу мені відчинив Даня, він накинувся на мене з обіймами. Я спочатку стояла немов у ступорі, а потім обійняла його у відповідь.
- Де ти була? Я ж хвилювався! Думав вже йти тебе шукати! - обурився хлопець, він відпустив мене зі своїх теплих обіймів і відійшов, щоб я змогла зайти.
- Я тобі зараз усе поясню, ходімо. - сказала я і потягнула його в вітальню.
Ми сіли на зручний диван, набагато приємніше сидіти на цьому дивані, аніж на тому що знаходиться у будинку бабусі. Я почала розповідати Даня про наш план з Сергієм, про Влада і Катя, про Віталія і про Єву Григорівну. Все-все що відбувалося за сьогодні я розповіла Дані, той уважно слухав, іноді несхвально хитав головою іноді відкривав рота від здивування, але не перебивав мене. Коли я закінчила свою розповідь, хлопець ще хвилину мовчав обмірковуючи все почуте. 
- І все-таки мене можна було попередити. - ображено пробурмотів Даня, я винувато опустила головою.
- Пробач, я не хотіла щоб ще й ти хвилювався через мене. 
Даня лише обійняв мене, я притулилася до нього, сподіваючись що він більше не ображається на мене. Бо не дуже хочеться, щоб завершення такої справи могло зіпсувати наші з хлопцем стосунки. 
- Я розумію, але...тепер мені здається, що ти не довіряєш мені. - від цих слів хлопця я різко подивилася на нього, Даня дивився на мене очима повними розчаровання і болю. О, ні! Я не подумала, що таким своїм вчинком можу образити його. Сподіваюся я усвідомила це не надто пізно.
- Пробач, я не подумала про це...Я довіряю тобі, більше, ніж усьому світові. - відчайдушно говорила я, але погляд хлопця ніяк не змінювався, він так в лишився розчарованим.
- Вибач, але я маю подумати. Для мене важливо щоб у стосунках була довіра, тому сьогодні я переночую в мами. 
Ось і все...
Даня встав і взявши телефон, картку і ключі від автомобіля, вийшов з квартири. А я так і лишилася сидіти на дивані з болем в серці. Ні...Все ішло так добре! Але я на тільки захопилася розслідуванням смерті тата, що не помітила як з кожним днем все менше думала про Даню. Я не думала, що йому може бути боляче, я просто хотіла щоб скоріше посадили вбивцю тата. Тепер я шкодую про це. Напевно Даня ніколи не вибачить мені...
Сльози покотилася по щоках. Я нарешті знайшла того, кого справді сильно показала і хто покохав мене, але через мою необачність я втратила його...Я впала обличчям в подушку і просто несамовито плакала. Це все? Кінець нашим стосункам? Так? Чи ні? Чи зможе він пробачити мені? Не знаю...
Через годину мені набридло плакати, хоча сум і біль лишилися в мені. Я переодягнулася і лягла в ліжко, не поївши, не помившись, лягла в таке тепер самотнє ліжко і просто заплющила очі. Нічого не хочеться. Лише, щоб поруч був він і все.