Глава 29

POV Христина

- Що?! - ошелешено перепитав Даня, він навіть припинив пити свою солодку воду, просто витріщився на мене з трохи недовірливим поглядом. Але я розумію його, на місці хлопця я б також цьому не одразу повірила. 
- Так, я впевнена що це той самий годинник. - запевняла я його, хоч би він мені повірив!
- Але...таких годинників у світі купа! Чому ти вирішила, що це саме той годинник, твого батька? 
- Тому що лише мій тато прикріпив над циферблатом три сині діаманти, вони звісно ж не справжні, але лише тато мав такий годинник. - пояснила я. В голові одразу пригадався той момент, як ми з ним прикріпляти ці ж "діаманти" до годинника...

******

10 років тому...
- Тату, диви що я купила! - кричу я щойно зайшовши до квартири. Тато одразу йде до мене, зацікавлено спостерігаючи за тим, що ж я дістаю з маленького, червоного рюкзака, який він подарував мені на день народження.
- Що ж ти там купила? - поцікавився тато, він присів щоб бути зі мною одного зросту і спокійно спостерігав за моїми діями. 
- Ось. - радісно промовила я і простягнула татові обережно замотані в пакет фальшиві діаманти синього кольору, сонечко якраз впало на них і вони стали ще синіші, ніж доти.
- Гарні, але навіщо ж ти їй купила? - і далі цікавився тато.
- Щоб ти прикрасив свій якийсь надто темний і похмурий годинник! - відповіла я трохи ображено, бо тато не одразу зрозумів для чого це.
- А-а-а тепер мій годинник буде гарним і стильним. - сказав тато зі своєї широкою і теплою посмішкою на вустах.
- І особливий! - додала я не припиняючи тішитися...

******

Теперішній час...

- Ти впевнена? Можливо ти просто помилися чи не так щось розгледіла. - бурмотів Даня досі не дуже то й вірячи мені. Це починало дратувати.
- Та впевнена! - різко "відрубала" я, а потім вже спокійніше заговорила. - Я стовідсотково впевнена, що це годинник мого батька.
- А ти питала в Каті звідки він у неї? - розпитував Даня, він розгублено дивився на мене.
- Так, вона сказала купила в магазині, при цьому я помітила що вона почала хвилюватися і хотіла якомога швидше закінчити цю тему.
- Дуже дивно...але звідки він у неї взявся насправді? - міркував у норм Даня. - Або їй хтось подарував і вона знала що це годинник твого метрового батька, - на цих словах я трохи здригнулася, ще не звикла що тепер мого тата називатимуть "мертвим". - або це вона сама все підлаштувала і була радом з ним у автомобілі. Пам'ятаєш Сергій ж казав, що в автомобілі твого батька їхав хтось ще? Ось це може бути Катя.
- В це слабо віриться. Вона надто слабка щоб все це продумати їй мабуть хтось допомагав, але хто? І навіщо їй вбивати мого батька? - запитала я, хоча розуміла що Даня не може цього знати.
- Не знаю. Але цей хтось також точив на твого батька зуб або на тебе. - припустив хлопець, він побачив мій спантеличений погляд, тому одразу швидко заговорив: - Хтось хотів можливо, щоб ти страждала в через твого батька завдав тобі біль. Проте все-таки хто цей "хтось"?
- Я навіть не знаю! У мене немає ворогів це точно, у тата теж. - впевнено сказала я, а потім мене осяяла думка. - А можливо Катя хотіла вбити мого тата не через свою волю. Можливо хтось змусив її.
- Що ти маєш на увазі? - не зрозумів Даня, який тепер зацікавлено дивився на мене і чекав поки я поясню.
- А те, - почала пояснювати я, - Влад, брат мого тата. Він не викликав у мене довіри. Можливо він хотів позбутися мого батька, перш ніж той дізнається про свою матір. Щоб ця ж його матір не почала ставитися до мого тата краще, ніж до Влада. Це ревнощі. Ревнощі до матері, яка може полюбити молодшого сина більше, ніж страшного. - палко говорила я, не знаю відколи в мені прокинуся Шерлок Холмс?
- Цілком можливо. А Катя ж донька татуся, ніколи не скаже в його адресу криве слово, вона його просто обожнює! Тому готова заради нього піти і на такі міри.
- Тепер все більш зрозуміло. Але всеодно, хто ж був у автомобілі тата в день його смерті? Катя, Влад чи ще хтось? - не вгавала я, мабуть мій мозок сьогодні працює більше, ніж за останні місяці. 
- Давай про це поговоримо завтра, прошу. Мені здається мій мозок зараз просто вибухне! - поскаржився Даня і швидко поцілувавши мене в щічку, пішов спати.
Але я, хоч також пішов за ним спати через хвилин п'ятнадцять, всеодно не могла заснути. Думки ніяк не могли вийти з моєї голови. Я вирішила скласти все докупи щоб краще розібратися, отже Катя має браслет мого тата який він одягав у день своєї смерті, також більше вірогідно що саме вона і її тато причетні до смерті мого тата. Але напевно ще є хтось один, хто допомагав їм, але хто? Я знаю цю людину чи ні? Чи я ще поки не знайома з нею? І чи казати Сергію, слідчому, що ми дізналися? На останнє питання я все-таки знала відповідь і це "Ні". Я точно не буду казати про це слідчому, бо тоді він затримає Катю і може налякати Влада та ще когось. 
Зранку я все ще "літала" в цих думках.
- Даню, що тепер робити? Як дізнатися правду? - запитала я в хлопця коли ми йшли до університету, він як завжди захотів мене провести.
- Чесно, я не знаю. Хоча навіщо ходити "колом", краще напевно напряму поговорити з Катьою. - порадив хлопець, але я в цьому сильно сумніваюся.
- Вона наврядчи зізнається, або ж цим ми тільки налякаємо її і Влада. - заперечила я і далі розмірковувала над цим.
- Так, в тебе ж сьогодні перший екзамен? - перепитав Даня, я кивнула. - От, тобі потрібно на ньому зосередитися. Бажаю успіхів. - він поцілував мене в губи.
- Дякую, я буду з усіх сил старатися добре написати. 
- Я вірю в тебе
Ми попрощалися і я швидко пішла на першу пару, одразу після нею у нас запланований перший екзамен у цьому році. Це так страшно! 
- Ти хвилюєшся? - поцікавилася я в Лізи на парі, вона схоже взагалі цим не переймається. 
- Не дуже, я в принципі добре знаю той предмет. - відповіла подруга і почала підмальовувати губи.
- А я чомусь дуже хвилююся. - зізналася я і подивилася на викладача, який викликав одного з студентів і зараз допитує про минулу тему пари. 
- Чого б це? Ти той предмет знаєш краще, ніж я! 
- Всеодно, а раптом щось піде не так? 
- Так, подруго, не хвилюйся. Ти точно впораєшся. - сказала Ліза, ці слова трохи заспокоїли мене, але на душі всеодно якось тривожно. І через екзамен і через Катю.
Перша пара пройшла швидко і ось настав цей час. Викладач по черзі викликає одного з студентів і задає питання, той має якомога швидше дати правильну відповідь. Найвища оцінка п'ятірка з плюсом і найнижча один або взагалі нуль. Хоча наскільки мені відомо нуль ще нікому не ставили, проте така оцінка тут є. 
- Все, я пішла. - сказала мені Ліза, викладач саме її зараз покликала.
- Я тримаю за тебе кулачки. - мовила я і справді склала кулачки. Кажуть це приносить успіх. 
Лізи довго не було, це ще більше лякало, але вже через двадцять хвилин вона вийшла з посмішкою.
- Я ж казала! Там все було легко, тому я не сумніваюся в своїй п'ятірці. - запевнила вона мене.
- Петрак Христина! - почула я голос викладача і встала.
- З Богом. - прошепотіла я і легенька натиснувши на ручку дверей, увійшов.
За один столом сидів викладач і до нього навпроти щільно буда притиснута парта за яку мав сідати учень. Я так і зробила, сіла за цю парту і уважно дивилася на викладача. 
- Добрий день. - привіталася я перша, бо викладач щось писав і схоже не помітив, як я зайшла.
- Добрий, отже почнемо? - перепитав він, я кивнула і на мене посипалося купа питань.
Через двадцять п'ять хвилин я нарешті вийшла з того кабінету. Питання були легкі, тому думаю я впоралася.
- Ну що? - поцікавилася Ліза, яка терпляче чекала на мене в коридорі.
- Все пройшло супер, мені здається в мене буде п'ять. - посміхнулася я, подруга на радощах обійняла мене, напевно, занадто міцно.
- Ура! Перший екзамен все, залишилося ще п'ять! - мовила вона.
Ми розійшлися біля університету і пішли в сторону своїх квартир. Я йшла і якось не могла думати, зимовий вітерець неприємно обдував моє обличчя і руки, сніг подав мені на курточку та волосся від чого тепер вона ставало біле. А коли розстав, весь одяг був мокрий.
- Бр-р чому так холодно? - запитала я сама в себе і міцніше закутавшись у свою теплу курточку, пішла далі. Але не тут було, в далені я помітила чиюсь постать, підходивши ближче я впізнала Сашу.
- Чорт! - вилаялася я і намагалася пройти повз неї, щоб дівчина мене не помітила. 
- О, Христино, привіт! - почула я веселий голос Саші і знову тихо вилаялася, а потім з фальшивою посмішкою обернулася до дівчини, яка вже поспішала до мене. 
- Привіт, якими судьбами тут? - поцікавилася я, через холод я почала не просто стояти, а переступати з однієї ноги на іншу. 
- Та ось чекаю свого друга, а він щойно написав що не прийде, ти поспішаєш додому? - запитала вона і якось дуже пильно дивилася на мене, немов хотіла дізнатися правду.
- Так, так, я поспішаю.
- То ходімо, дійдемо до твого будинку, а там і розійдемось. - посміхнулася Саша, я трохи підняла губи в знак посмішки. Чорт, ну чому вона постійно така приставуча?
- Як твій день пройшов? - поцікавилася дівчина, я дивилася під ноги.
- Та нормально, сьогодні був перший екзамен, думаю я добре його написала. - відповіла я.
- А чому ти не ходиш на волейбол? - раптом запитала Саша, тепер вже я подивилася на неї, дівчина пофарбувала волосся і тепер воно в неї було не темно-синє, а вже блідо-рожеве.
- Та багато справ і не встигаю, тому закинула його. - сказала я. І лише зараз помітила, що тепер з цим її новим кольором волосся вона ще більше мені когось нагадує. 
- Тренер сказився. Кричить, що ми нічого не можемо і якщо б була ти, то все було добре. Загалом, він каже що ми нінащо не здатні, але якби була ти то ми точно змогли б перемогти в змаганнях. - розповіла Саша, я здивувалася цьому. Тобто, невже це правда?
- Серйозно? - перепитала я вражена почутим.
- Так. - кивнула Саша.
- Ось ми дійшли, то бувай. - швидко попрощалася я, щоб спекатися дівчини, але та зупинила мене взявши за руку.
- Ти досі не пригадала хто я? - раптом запитала вона, я миттю обернулася до неї, але її обличчя не виражало жодних емоцій, від цього мурашки пробіглися по спині.
- Щ-що? - я вдала ніби не почула.
- Пригадуй швидше, або я допоможу, але краще щоб ти саме згадала. 
Я вирвала руку з її хватки і швидко забігла до під'їзду. Що це щойно було? Мені варто тепер остерігатися її?