Глава 25

POV Христина

Минуло три години від того часу, як Даня поїхав так раптово до себе додому. Він дзвонив мені десять хвилин тому і казав, що через півгодини буде вдома. За цей час я встигла поприбирати в квартирі, приготувати піцу і навіть поговорити по телефону з Лізою. Та довго розповідала про їхнє побачення з Єгором, а потім врешті-решт я розповіла їй про Даню, те як він швидко зібрався і поїхав до себе додому.
- Можливо у його мами чи тата якісь проблеми. - припустила Ліза. - Проте ти будь уважніше до нього, він у тебе і справді красивий.
- До чого це ти ведеш? - запитала я.
- До того, що якась інша дівчина може покласти на нього око. Як думаєш чому він так рано, та ще й терміново поїхав від тебе?
- Ну якісь проблеми вдома. 
- Можливо, але раптом у нього є коханка. 
- Ні, ти що? Даня не такий. - заперечила я і похитала головою.
- Ну дивись, я тебе попередила. - мовила подруга.
Ми ще півгодини з нею поговорили, а потім їй потрібно було йти до своєї мами. Я ще довго обмірковувала слова Лізи на кшталт коханки. Даня справді немов охолонув до мене, але я не вірю що в нього може бути інша. А можливо він спеціально поїхав від мене, бо образився що я ігнорую його? Чорт, скоріше б він приїхав! А поки я мабуть подивлюся телевізор. 
Даня приїхав до мене рівно о 12 годині дня, коли хтось подзвонив у двері я миттю пішла відчиняти їх.
- Привіт, нарешті ти прийшов. - посміхнулася я і начхала на план "ігноруй Даню", я охопила його обличчя обома руками і пристрасно поцілувала в губи, він не одразу відповів, мабуть здивувався, а потім притиснув мене до стіни і відповів з не меншим інтузіазмом на поцілунок. 
- Вибач, що так рано поїхав. Виявилося, що наша співробітниця, яка займалася останнім проектом на робо і, раптом вирішила звільнитися і тепер нема кому займатися її роботою. Начальник викликав усіх, він роздав кожному по частинці проекту, щоб всі ним займалися і ми якомога швидше його закінчили. - пояснив Даня, він посміхнувся мені.
- Шкода, але якщо чесно я вже придумала в голові всі найгірші версії твого ранкового втіку. - зізналася я.
- Ну пробач. - мовив Даня доволі сумно, а потім пожвавішав. - То ти вже готова їхати до дитячого будинку, щоб знайти твоїх справжніх бабусю і дідуся? 
- Готова, але потрібно лише перевдягнутися.
- Тоді я чекатиму в машині. - посміхнувся хлопець, він швидко поцілував мене в щічку і вийшов з квартири. 
Я на швидку руку взяла перші штани і светр, та заплела високий хвіст. Даня чекав мене в таксі, яке він мабуть замовив раніше. Я сіла на заднє сидіння поруч з хлопцем і назвала адресу дитячого будинку. Сьогодні зранку я знайшла в інтернеті фото, адресу і номера телефонів цього закладу, але подзвонити не наважилася. Тим паче, я ще не впевнена чи нам взагалі скажуть адресу батьків мого тата, бо це ж таємна інформація, яку будь-кому не кажуть. Даня помітив моє 

- Все буде добре, ми знайдемо їх. - мовив він, я кивнула і почала спостерігати за видом з вікна автомобіля.
Будинку швидко "пролітали" повз нас, в цьому районі я ще не їздила, не доводилося. Але зараз саме час дізналися нові місця і краще познайомитися зі своїм рідним містом.
- З вас 75 гривень. - звернуся до нас водій, коли ми приїхали до місця призначення.
Даня заплатив, а я тим часом вийшла з автомобіля і роздивлялася будівлю. Зовні вона виглядає, як звичайний п'ятиповерховий будинок, виконаний у всіх відтінках коричневого кольору, вікна є на кожному поверсі, біля будинку є невеличкий двір з дитячим майданчиком, різними квітами і деревами. Зараз дерева припали снігом і не зрозуміло, яке саме це дерево. Ми зайшли всередину і вже збиралися підійматися наверх, але нас зупинив охоронець. 
- Вибачте, хто ви і куди зібралися? - звернуся до нас сиво-волосий чоловік років п'ятдесяти.
- Добрий день, нам потрібно до директору цього закладу. - відповіла я.
- По якому питанню? - і далі розпитував охоронець.
- По встановленню. - збрехав Даня, я косо глянула до нього, але вирішила підібрати, тому посміхнулася якомога привітніше.
- Ну гаразд, третій поверх, в кінці коридору останні двері. 
- Дякую. - мовила я і потягнула Даня за собою.
Ми підійнялися на третій поверх і дійшли до кінця коридору. Я стала перед дверима і легенько постукала, по той бік хтось сказав "Заходьте", я подивилася на Даню, той кивнув і я відчинила двері.
- Добрий день. - невпевнено мовила я, загалом це був звичайний кабінет з довгим столом, п'ятьма стільцями і диваном, за кріслом на якому сиділа жінка років тридцяти стояла шафа з різними документами і книжками, поруч було вікна на якому стояли квіти.
- Добрий, хто ви і чому прийшли? - одразу запитала вона, відірвавши погляд від документів, жінка швидко провела погляд по мені і Дані. - Ви можете сісти. - додала вона, ми кивнули і сіла за вільні стільці.
- Ми прийшли, щоб дізнатися про справжніх батьків Василенка Петра. - відповіла я, через хвилювання мені довелося стиснути руку Дані.
- Василенко, Василенко...- повторила жінка і почала щось шукати позаду себе в шафі. - Вибачте, але я не можу давати таку інформацію будь-кому.
- Так, я розумію, тому принесла документи, які підтверджують, те що я його донька. - я дістала зі своєю сумки свідоцтво про народження і всі інші потрібні документи та передала їх жінці, вона уважно все читала і переглядала, а потім кивнула і простягнула мені їх назад, я поспіхом сховала документи до сумки.
- А цей хлопець, тоді хто? Син Петра? - поцікавилася вона і уважніше придивилася до Дані, її погляд мені не сподобався, особливо коли вона так пильно подивилася на наші з хлопцем зімкнуті разом руки.
- Ні, це мій хлопець. - заперечила я.
- Добре, якщо Ви хочете аби він тут був, я не заперечуватиму. 
- Так, я хочу аби він був тут присутній. - кивнула я.
- Ну що ж, особисто я його не знала, бо коли він був тут, я була ще зовсім маленькою. Але минула директорка була моєю мамою, тому вона часто розповідала мені про вихованців цього дитячого будинку. Ваш батько був розумним хлопчиком і дуже кмітливим. Навіть  занадто, як для свого віку. Моя мама навіть не здивувалася, коли він втік у сімнадцять років, його шукали, але так і не знайшли. Приблизно в кінці серпня він приходив до мене і питав про свого брата Влада, так вийшло що його всиновили, а Вашого батька ні. - розповідала жінка, вона обернулася до вікна і щось там видивлялася, перед тим як продовжити далі. - Щодо його рідних батьків...Тато помер, а мама ще досі жива. За нею доглядає домогосподарка. Коли її лишили батьківських прав, вона пила і було їй двадцять п'ять років. Але поступово вона змінювалася в кращу сторону, якось знайшла роботу і зараз живе не бідно.
- Ви можете дати адресу? - попросила я.
- Гаразд, зараз напишу. - погодилася жінка, вона швидко написала на клаптику паперу вулицю і будинок та передала мені папірець, я обережно поклала його в задню кишеню сумки. 
- Спасибі, Вам, велике. - посміхнулася я і встала зі стільця, Даня зробив теж саме.
- Рада була познайомилися з Вами. - відповіла жінка, я кивнула і спокійно вийшла з кабінету.
- То куди ми зараз? - запитав Даня, я повільно спускалася сходами, обмірковуючи всю цю інформацію, яка щойно дійшла до мене.
- До моєї бабусі. - відповіла я доволі тихо, так незвично говорити "бабуся". 
Виявилося, що їхати автомобілем до того будинку, де живе моя бабуся потрібно 30-40 хвилин, це за містом у якомусь часному будинку. Не думала, що людина яка була настільки бідною може стати доволі таки заможною.
Ми знову ж таки сіли у те саме таксі на якому їхали до цього дитячого будинку і назвали адресу, водій кивнув і ми зрушили з місця. Поки ми їхали я обмірковувала що була говорити своїй бабусі, як сказати їй, що один з її синів помер? Хоча можливо вона знає? Як-не-як вона рідна мати мого тата.
- Мені з тобою зайти в дім? - запитав Даня, я посміхнулася. Ні, в нього точно немає коханки, якби була він би не турбувався і не їздив оце зі мною.
- Так, якщо тобі не складно. - відповіла я, хлопець кивнув і відвернувся до вікна.
Фух, потрібно зібратися, це ж всього лиш моя бабуся, яку я бачу вперше, бабуся через яку мій тато потрапив до дитячого будинку і залишився там ледь не до повноліття, так, всього лиш бабуся, що тут такого? Ми приїхали до цього будинку, він і справді виглядає гарним і якимось...діловим. Ззовні він чорно-білий, є двір з різними кущиками і навіть бісетка. Сам будинок двоповерховий, але дах не такий, як у звичайних будинках - не у формі трикутника, а плоский. Це щось новеньке. Поки я стояла і розглядала будинок біля воріт, Даня щось говорив водію і передав ще одну плату за проїзд.
- Все, можемо йти. - мовив він, коли підійшов до мене.
- Наступного разу я платитиму. - попередила я.
- Мені не складно. - заперечив хлопець, він очікувально подивився на мене, я кивнула і Даня без зайвих слів натиснув на дзвінок біля воріт. 
- Добрий день, Ви хто? - почувся голос по ту сторону воріт.
- Е-е...ми родичі...- мямлила я, а потім звернулася пошепки до Дані: - Чорт, як звати мою бабусю?
- Здається Євгенія. - тихо відповів Даня.
- Ми родичі Євгенії. - голосніше сказала я тій дівчині, яка стояла по ту сторону воріт.
- Вибачте, але в нас тут нема ніякої Євгенії.
- Та чорт, впустіть вже мене! - роздратовано крикнула я, Даня поклав руку мені на плече, щоб я заспокоїлася.
- Нас потрібно поговорити з Петрак. - ввічливіше сказав він, а я закотила очі.
- Ну гаразд. 
Ворота відчинилися, перед нами стояла блондинка років двадцяти, як мені і посміхалася трохи невпевнено, вона оглянула нас. Я знову ж таки закотила очі і дістала свій паспорт, щоб довести хто я.
- Я Петрак Христина, рідна внучка...е-е-е...жінки, яка тут живе. - невпевнено мовила я, може ми помилилися? Чого ця блондинка так роздивляється мене?
- Жінку, яку Ви шукаєте звати Єва Григорівна. - пояснила дівчина, вона кивнула на будинок, запрошуючи нас, ми повільно йшли всередину цього величезного місця.
Сад був весь у снігу, проте було добре видно, що у теплі пори року тут цвіли квіти, можливо навіть є басейн на задньому дворі, але навіщо він жінці, якій вже за сімдесят? Можливо у неї є ще діти? Або ще внуки? Чому я раніше про це не подумала?
- Вибачте, а у моєї бабусі ще є внуки? - поцікавилася я, поки дівчина відчиняла двері.
- Так, у неї...був ще один син Влад у нього є донька, якій зараз двадцять два і вона часто приїжджає сюди. Дивно, але Влад першим знайшов свою рідну мати, а Ваш батько дещо пізніше, в кінці серпня. - розповіла дівчина, вона відчинила двері і пропустила нас перших увійти.
Я культурно зняла взуття і курточку, Даня повторив за мною і лише тоді ми пішли за дівчиною, яка йшли мабуть у вітальню. Всередині будинок також був виконаний у чорно-білому стилі, немов тут живе не жінка, а чоловік. Проте мені такий стиль до вподоби. На стінах висять купа портретів і пейзажів, а також ледь не на кожному кроці палички з книжками. 
- Ось, поки можете почекати на дивані, бо Єва Григорівна зараз поїхала з моїм чоловіком до лікарні, щоб з до п'яти аналізи. Вам зробити чай чи каву? - поцікавилася дівчина, я обережно сіла на такий великий і охайний диван, Даня всівся поруч.
- Мені чорний чай з двома ложками цукру. - попросив Даня.
- Мені теж, але три ложки цукру. 
- Добре. - дівчина вийшла з кімнати.
- Тут все так гарно і охайно виглядає. - мовила я до Дані, той кивнув.
- Не віриться, що колись хазяйка цього всього була звичайною, не багатою жінкою. - погодився Даня і обійняв мене за плече.
Дівчина принесла нам чай і поставила на стіл, вона сіла в крісло та знову так пильно подивилася на мене, хто вона взагалі така, що так витріщається?
- Я зателефонувала своєму чоловіку, той повідомив що вони вже під'їжджають сюди. - звернулася вона до нас, а потім немов втратила інтерес, почала щось читати у телефоні.
- А Ви щось знаєте про минуле Єви Григорівни? Як вона так швидко розбагатіла? - запитала я.
- Точно не відомо, але їй пощастило. Вона мала якогось друга зі школи, який мав крупну компанію по виробництву брендового одягу і допоміг влаштувати на роботу Єву Григорівну, так вона кинула пити і взялася за голову. - пояснила дівчина.
Раптом у двері подзвонила і ця дівчина побігла їх відчиняти. Я настрожилася і почала знову хвилюватися.