Глава 1

 Христина

Пройшов місяць

 Ех, цей місяць у мене пройшов у сльозах і болі. Єдине, що мене радує що не потрібно було ходити в університет і я нічого важливого не пропустила. Ці всі дні я плакала і коли хтось лише натякав на мого батька - сльози текли річкою. Тата похоронили і я ходжу до нього ледь не кожен день. Мені його так не вистачає, його посмішки, його суворих слів, його сніданків, обідів і вечерь. Перші дні, коли його похоронили, я зовсім не їла, але через тиждень, коли зрозуміла що потрібно жити далі, хоча це й тяжко, все-таки зібралася і пішла за продуктами до супермаркету, а потім приготувала собі їжу. Я вмію готувати, тато часто вчив мене, як правильно приготувати суп чи борщ, наприклад.  
 Але сьогодні усе буде інакше, бо потрібно йти до університету. Добре, що я вже на другому курсі і знаю де знаходяться потрібні мені факультети і аудиторії. Але от який у нас розклад, я поки не знаю, тому маю вийти раніше, щоб дізнатися. На дворі вітряна погода, як-не-як середина осені, але все-таки хочеться якоїсь сонячної погоди. Можливо вона зможе підійняти мені настрій, хоча це дуже малоймовірно. Сьогодні в мене похмурий настрій, тому дуже гарно одягатися не хочеться. Одягнула я чорну спідницю яка ледь сягала колін, тоненькі колготки під неї, бо надворі ж не літо і я не божевільна йти в самій спідниці, під неї білу вовняну кофтинку і чорні кросівки. Взяла невелику сумку з зошитами, ручкою і різними дрібницями. Намалювала чорні стрілки і підкреслила все це бордовою помадою, моя улюблена. Волосся трохи підкрутила і все. Готова, але зверху накинула легеньке світло-коричневе пальто. Тепер можна йти. Я вийшла з квартири і направилася до університету. Поки я йшла обмірковувала ситуацію. З Артемом я не розмовляла цей місяць і сьогодні як-не-як ми з ним зустрінемося, тому можливо нам навіть доведеться говорити. Але я для себе вирішила, що більше не хочу мати з ним справ і ми не разом. Мій тато їхав до нього, помер, а Артем у цей час розважався з якимись дівчатами. Це так боляче, що тато ризикнув собою і помер, а Артему все одно.
 Я прийшла в університет і направилася до дошки з розкладом. Такс...А ось мій! Я тикнула пальцем на свій розкладі сфотографувала його. Отже, перша пара це в нас - лекція з вступу до маркетингової аналітики. Ну що ж... Аудиторія номер 34, гаразд, я направилася і почала шукати цю аудиторію. Не те що б шукати, бо я знала де це, просто направилася туди. Зайшовши, там було ще не багато учнів, більшість сиділи позаду, а спереду лише заучки. Я ж сіла на одну з останніх місць і дістала зошит з ручкою. Ну а що? Я знаю, що багато хто не робить конспекти, але тато завжди хотів аби я здобула вищу освіту, а заради нього я готова й писати, але я ніколи не пишу усе, а лише головне. Студенти по трохи приходили і я здивувалася, що всі приходять так пізно, адже через декілька хвилин має початися пара. Але поки викладача не було, я взяла телефон і почала гортати ленту Інстаграму. Зайшов викладач і я вимкнула телефон, уважно зосередившись на лекції. До речі, Артем так і не прийшов, але є варіант що він запізнитися. Раніше, коли ми з ним зустрічалися, то часто ходили разом на пари і запізнювалися, але тепер все по іншому. Десь на середині до аудиторії хтось постукав і не дочекавшись відповіді викладача, зайшов. Це був не хто інший, як Артем, коли він забіг, я швидко відвела від нього погляд і вдала що щось пишу.
- Доброго ранку, вибачте - долинув до мене голос Артема, але як я зрозуміла цей викладач дуже не любить коли ось так на довго запізнюються.
- Доброго ранку, чому Ви так запізнилися? Прошу зауважити, що я не терплю запізнення і якщо Ви хочете бути присутнім на парах, то приходьте вчасно - попередив викладач, Артем кивнув і почав шукати когось очима. 
- Можна мені вже йти? - перепитав Артем, продовжуючи когось шукати.
- Гаразд, але я вас попередив - знову повторив викладач і продовжив лекцію. 
 Схоже Артем знайшов кого хотів, бо почав підійматися і сідати за вільне місце. І на жаль, це місце було біля мене, тут він і сів. Я не звернула увагу, вдаючи що мені все одно. Але Артем ще мабуть і досі не зрозумів, що між нами усе покінчено, бо поклав свою руку мені на коліна і почав гладити там. Я ж вже закипала від обурення, тому прибрала його руку, через що отримала здивованого погляду від Артема.
- Золотце, що не так? - пошепки запитав Артем.
- Що не так? - доволі голосно сказала я, бо багато хто обернувся і подивилися на мене, але вже потім тихіше я додала: - Після пари поговоримо.
 Артем кивнув і більше не чіпав мене. Після лекція, я чимдуж хотіла швидше піти аби не говорити з Артемом, але він мене зупинив, легенько взявши за зап'ястя.
- До наступної пари ще півгодини, може сходимо в кав'ярню і поговоримо? - запропонував Артем, мені хотілося сказати «ні».
- Ну гаразд - ледве видавида з себе я і ледве посміхнулася куточком губ.
 Ми йшли до кав'ярні мовчки, ну майже. Точніше Артем щось говорив про себе, але я не дуже то й слухала. За цей час поки ми не разом, я зрозуміла що Артем занадто багато любить говорити саме про себе. І рідко запитує про мене, через це я завжди злилася на нього.
 Коли ми зайшли до кав'ярні Артем мав вибрав де сісти, мені нічого іншого не залишалося як погодилися і сісти навпроти нього. 
- Добрий день, що будете замовляти? - запитав нас молодий офіціант.
- Мені експресо - миттєво відповів Артем і взяв до рук свій телефон.
- А мені, будь ласка, капучино - попросила я і посміхнулася офіціантку.
 Він пішов, а я просто чекала поки Артем прибере свій телефон.
- Ти можеш прибрати телефон? Нам потрібно поговорити - холодно сказала я, Артем здивовано підвів брову, але телефон все-таки прибрав, а саме поклав на стіл. 
- Про що ти хочеш поговорити? - запитав Артем. Йому прийшла якусь повідомлення, краєчком ока я помітила, що це було від «Кохана». На це я лише закотила очі і подивилася на Артема.
- Про нас - коротко відповіла я.
- Що саме? Я гадаю, що у нас все добре - посміхнувся Артем і взяв мене за руку, але я прибрала її - Христина, що не так?
- По-перше коли мій тато місяць тому їхав по тебе, він потрапив у ДТП, я дзвонила тобі, просила приїхати в лікарню, але ти лише кинув слухавку - коли я це казала, спогади нахлинули на мене і очі почали сльозитися, але я декілька разів покліпала і все знову стало добре, - По-друге я прекрасно знаю, що в тебе є інша дівчина з якою ти розважаєшся, по-третє весь останній місяць ти навіть не писав мені і не дзвонив, хоча мені так потрібна була чиясь допомога - закінчила я, а Артем почав знервовано відводити очі.
- Ну я...мені шкода, справді, але ти маєш рацію - я маю іншу дівчину і тому між нами усе скінчено, але можна щоб ми залишилися хоча б всього лиш друзями? - попросила Артем, я зазирнула в його очі, раніше я бачила так захоплення, гідність і любов, а зараз лише розчарування.
- Вибач, але ні, я не хочу мати з тобою більше нічого спільного - відповіла я і встала, аби вже йти звідси, пара має початися вже через 15 хвилин, тому я мушу йти аби встигнути.
- Та що ти можеш без мене? У тебе навіть друзів немає! - крикнув мені в слід Артем, чорт! Але це ж правда.
 У мене й справді друзів немає. Подруга була лише в восьмому класі, але й то - вона зрадила мене, розповівши усім про мої секрети. Тоді мені було так боляче! Але зараз набагато більше, але в цьому є й свої плюси. Коли ми ось поговорили з Артемом і остаточно поставили крапку, мені навіть стало якось легше. Можливо, бо я скинула з себе тяжкий груз, а можливо бо я нарешті змогла зрозуміти, що ніколи й не кохала Артема. Так, спочатку можливо так і було, але з часом це перетворилося в прив'язаність, а не кохання. Отже, в будь-якому випадку нам не суджено бути разом. 
 Нарешті пари закінчилися і я можу йти додому! Перший день і вже мені набридло й я втомилася. Скоріше б лягти спати, але перед цим я ще маю зайти в супермаркет, бо мені дуже хочеться купити піцу. Пам'ятаю, тато казав що в перший день мого навчання на другому курсі, ми разом мусили сісти за стіл і їсти піцу та пити газовані напої. Але на жаль, життя не передбачуване, тому мені доводиться самій тепер святкувати свій перший день навчання. А я так хотіла разом із татом...Сльози самі з'явилися, але я похапцем їх витерла. Так, не плач! Не при людях. Я зайшла в супермаркет і забрала свою піцу, коли я вже виходила на мене налетів якийсь хлопець і мало не збив з ніг.
- Дивіться куди йдете! - крикнула я йому, але встати допомогла.
- Вибачте, я не хотів - пробурмотів він, і підійнявшись поглянув мені в очі, мушу визнати у цього незнайомця до біса гарні карі очі,- Як мені вибачитись перед Вами?
- Хм...дивіться куди йдете і намагайтеся не врізатися в людей - відповіла я і намагалася його обійти, але він легенько взяв мене за руку вище ліктя.
- Прошу вибачте - ще раз повторив він, я прибрала свою руку і подивившись востаннє на нього, пішла додому.
 Хм...Гарний хлопець, але куди це він так поспішає? Та взагалі, яка різниця? Я похитала головою, аби позбутися цих думок і спокійно йшла додому. Мені сьогодні ще потрібно зробити конспект для однієї з тем в університет. Раніше, кожного року нашій групі давали різні творчі завдання, такі як намалювати щось до дня народження Тараса Шевченка і т.д. І це робила я, ну саме все організовувало, бо малювати чесно кажучи я не вмію, а от почерк мушу визнати в мене доволі гарний. Мені завжди у школі казали, що мій почерк - це витвір мистецтва. Але я гадаю, що в цьому році більше ні в чому такому брати участь не буду. 
 Наступного ранку, я швидко зібралася до університету, але перед першою парою, яка в нас сьогодні мала назву «Основні навички для маркетингової аналітики», я вирішила купити каву, бо сьогодні я чомусь дуже сонна. Зайшовши в кав'ярню, я стала за якимось хлопцем і чекала своєї черги. Коли цей хлопець розвернувся я впізнала в ньому, не кого іншого, як...