Розділ 10

     Підполковник Лещенко поклав слухавку. Те, що відбувалося, зовсім не вкладалося у нього  в голові. Точніше, поки не вкладалося, треба все обміркувати спокійно. За своє життя він багато передумав і дійшов висновку, що перемагає той, хто пливе за течією, тобто слід триматися у загальному строю, брати те, що життя дає, і не прагнути закритих для тебе   сфер. Причому таке мудре рішення далося йому зовсім не легко і не відразу. В молодості він думав зовсім не так. Лещенко був другою дитиною в сім'ї, але завжди відчував себе єдиною, його старшого брата після тяжкої хвороби паралізувало, він переніс кілька операцій, але помітного полегшення вони не дали. Тому старший брат постійно лежав у лікарнях, і всі надії в сім'ї покладалися на молодшого сина. 
     З юних років він мріяв стати журналістом, телекоментатором або кимось у цьому роді. Випускав у школі газету і навіть у місцеву «Правду» примудрився тиснути кілька статей. Хоча вигляд місцевих газетярів аж ніяк не міг надихнути. Здебільшого втомлені й засмикані люди, які боялися  вищих дзвінків і начальницьких розносів, вони рахували  рядки і гроші  до зарплати. Але це тут, а в столиці, в цьому він був цілком певен, там зовсім інша справа. Ось вони, зовсім поруч на екрані телевізора, що стоять з мікрофонами у всіх столицях світу, які ведуть репортажі з місця подій. Поїздки різними країнами, слава. Наш власний кореспондент Лещенко передає із Амстердама. У сімнадцять років це здавалося реальним і досяжним, потрібно тільки постаратися і дуже захотіти, тим більше що його шкільні твори незмінно визнавали кращими.  Крім вродженої грамотності, вони містили те, що потрібно, і тоді, коли потрібно, для нього не важко було  зрозуміти, чого саме хочуть вчителі, і він вважав розумним видавати їм бажане. 
    Факультету журналістики у місцевому університеті  не було, і він, нікого не слухаючи, поїхав вступати до столиці. На іспиті з історії він отримав четвірку, і цього виявилося достатньо, щоб не пройти за конкурсом. Він вважав оцінку справедливою, бо справді на деякі запитання відповів не зовсім точно. Після приїзду додому він влаштувався працювати коректором у місцеве видавництво та витратив рік на підготовку. Влітку він знову поїхав поступати. Цього разу четвірка з історії, яка знову визначила невдачу, змусила його задуматися і багато чого переглянути. 
    Більше спроб поступати  він не робив та й робити не міг, бо його забрали до армії. Про дідівщину тоді ще не говорили  багато, але, звичайно, знали. Однак вона його не торкнулася. Напевно, тому, що він потрапив до прикордонних військ, тут дисципліни  дотримувались  суворіше і взагалі обстановка була дещо іншою, а може, просто пощастило з офіцерським складом. Так чи інакше, але відслужив він благополучно, отримав гарні рекомендації і навіть вступив  до партії, і тут відкрилася несподівана можливість вступити до юридичного інституту. Тоді Лещенко вже почав неясно розуміти, що поступити  на журналістику йому заважають аж ніяк не неточності при відповідях на іспиті з історії. І навіть якщо після кількох спроб він все ж таки поступить, то його шанси стати у ряди міжнародників або коментаторів, які мають власну передачу, репортажі яких він із заздрістю спостерігав на екрані телевізора, дуже мізерні. За роки армійської служби він переконався, що в цьому житті все добре схоплено, тому потрібно скористатися тим, що лежить у межах досяжності. Юридичний інститут Лещенко вважав сприятливим перебігом і ним скористався. Адже про таку можливість багато хто мріє, а йому це дається в руки саме, без жодних з його боку зусиль. Якщо немає того, що хочеш, треба брати те, що є. Отже, він став студентом юридичного до великої радості батьків, яка сама по собі принесла йому велике задоволення. 
    Навчався він добре. Запам'ятовування необхідного і складання іспитів завжди давалися йому без особливих зусиль. Він переходив з курсу на курс, легко влився у студентське життя, займався громадською роботою, брав участь у самодіяльності та захистив диплом на «відмінно». 
    А після захисту треба було вирішити, яку течію вибрати. У ті часи найкращим після закінчення інституту вважалося залишитися на кафедрі, щоб згодом  вступити до аспірантури. Однак Лещенко бачив, що, незважаючи на хорошу і навіть дуже хорошу  успішність, шансів у нього немає. Все давно розподілено і домовлено. 
    Звичайно, можна було домагатися свого, наприклад, спробувати вступити до аспірантури на наступний рік. Але це означало веслувати проти течії, а в міліцію йому запропонували, причому дуже наполегливо, і він пішов. Тепер він став старшим і, як йому здавалося, мудрішим і спокійнішим і не будував нездійсненних планів. Проходив усі належні ступені швидше одних і повільніше інших, ніколи не робив кроків надто сміливих і ризикованих. Але, очевидно, потяг до журналістики був закладений у ньому не дарма — настав час, коли на його дикторський голос і правильну літературну мову з'явився попит. Можна сказати, він досяг того, про що мріяв. Тепер він ведучий передачі «Кримінальна хроніка». Зрозуміло, все, що він говорив, треба було ретельно пропускати через внутрішнього цензора, але хіба не те саме роблять столичні знаменитості. 
     У своїх передачах він намагався акцентувати увагу на сімейних скандалах, що призводять до злочинів, розбійних нападів, пограбувань, викрадень з метою викупу, зрозуміло, у тих випадках, коли міліція опинялася на висоті. Такі передачі подобалися не лише начальству, а й широкої публіці. На передачу дзвонили та надсилали чимало листів. Особливою популярністю «Кримінальна хроніка» стала користуватися після серії матеріалів, присвячених маніяку, який ґвалтував і вбивав жінок. Число його жертв дорівнювало тринадцяти. Маніяка спіймали і навіть узяли у нього інтерв'ю, причому запитання ставив сам Лещенко. Це дало привід для безлічі  багатослівних міркувань про психологію злочину, виховання в сім'ї, про поширення порнографії, про релігію і забуття духовності. 
    Він намагався пропускати повз вуха розмови про те, що головні злочинці  — це аж ніяк не злодії, які  пограбували склад, і не серійний вбивця. Маніяки, звичайно, завжди були, але на них падає лише невеликий відсоток вбивств, а багато пограбувань пояснюються безробіттям,  невиплатами зарплат тощо. Зрозуміло, він без них знає про соціальні причини злочинності, і зовсім нема чого говорити про це з таким пафосом. Бачив він цих викривачів, які змінювали свої орієнтири раніше, ніж ті, хто слухав їх, відкривши рота, встигали його закрити. Він плив за течією і поступово став навіть пишатися цим, вважаючи, що знайшов життєву мудрість. Міліцію перейменували у поліцію, але це нічого не змінило. Він взагалі не вірив у будь-які зміни. 
    Саме течія привела його до відкриття фірми «Грант», зайнятої обналичкою і записаною на брата, який тепер постійно жив у санаторії. Саме течія звела його з П'ятаком. Він вважав, що поводиться досить скромно, робив те, що робили багато хто, і тому складнощі, що виникли, класифікував просто як несправедливість долі. Причому збої йшли один за одним. Ставши дахом всього ремонту сільгосптехніки в місті, він забезпечив би собі цілком пристойний дохід, справа ця надійна. Тим більше, що його потреби останнім часом стали стрімко зростати. Не те щоб він був великим любителем пускати пилюку в очі. Але його оточення  наполегливо вимагало придбання нових і нових престижних речей. Але тут виникла перешкода: зовсім несподівано уперся  Птах. Втім, якщо подумати, то нічого особливо несподіваного в цьому не було. Лещенко вів переговори здебільшого з П'ятаком, а П'ятак, незважаючи на своє тюремне минуле, був з ним одного поля ягодою. Щоправда, підполковник дуже пишався своєю культурою і начитаністю, з цієї дзвіниці злегка зневажав П'ятака, але все ж таки чудово розумів, що вони цілком могли помінятися місцями, з ним самим могло статися те саме, що з П'ятаком, і його начальство робило ризиковані та протизаконні кроки, а відповідати часто доводилося підлеглим. Він теж потрапляв у схожі ситуації, просто йому більше щастило, і він міг би опинитися на нарах, і ще невідомо, чи зумів би викрутитися і влаштувати своє життя так, як П'ятак. 
     А  ось Коваленко  людина зовсім іншого складу, працюючи в поліції, Лещенко зрозумів, що на злочин часто йдуть люди, у яких просто не вистачає душевної пружності прогнутися під ситуацію, пережити несправедливість навколишнього світу. Саме такою людиною, швидше за все, і був Птах, і Лещенко розумів його. Не хотів колишній карний злочинець бути під ментом, що може бути природнішим. Іноді Лещенко думав,  як би він сам вчинив на місці Птаха. Ні, він теж не був би у захваті від подібної перспективи, він не вважав би, як П'ятак, що, маючи поліцейський дах, він піднімається на сходинку вище в соціальній ієрархії, але, зрозуміло, зваживши все, він прийшов би до єдино правильного висновку. Але пояснити цьому понівеченому життям чоловіку, що плисти треба за течією, він не міг, не варто й намагатися, для цього був потрібний дуже сильний удар, удар по голові. Якщо Птах досі нічого не зрозумів, то ні до чого слова не приведуть. А удари були не в правилах Лещенка, він за вдачею людина мирна. 
      Однак, зв'язавшись з П'ятаком, Лещенко поступово почав робити те, до чого не звик, тим більше, що невдача йшла за невдачею. 
      Хлопчика Сеня, якого впровадив до П'ятака  Птах, було вбито, без нього, та без його відома. Лещенко, санкції  на те не давав. Особисто він вважав, що це зайве, вбивство директора — взагалі маразм, його можна було просто звільнити, гарненько налякавши. Але П'ятак наполягав на тому, що всі кінці потрібно зачищати. 
І Лещенко просто заплющив очі. Вбивство Птаха він із самого початку не схвалював, а невдалого замаху не схвалював точно. Потім раптом ця бухгалтерка влізла. Викрадення її доньки теж організував П'ятак, майже без його відома і, що найголовніше, так по-дурному програв, його обвели навколо пальця, і хто? — цей псих і якась жінка. 
    Втім, йому самому теж похвалитися нічим, принаймні поки що. Адже його хід був такий гарний, і так вдало все склалося з цим вбивством і з цією дівкою Ангеліною з еротик-шоу «Клеопатра». Здавалося б, все має відбутися вдало. Але стався якийсь дивний і нічим не зрозумілий збій. 
    Дізнавшись, що дешева повія Ангеліна відлетіла, вірніше, її, незважаючи на обіцянки, відвезли, він відчув, що перестав розуміти цей світ. У нього сформувалося глибоке переконання, що рух за течією заслуговував винагороди від якихось вищих сил. І досі так воно й було. Пливучи за течією, він, можна сказати, досяг успіху. Але тепер усе якось незрозуміло руйнувалося. Звичайно, можна дістати Ангеліну і в Еміратах. Але це означає використовувати зв'язки, підключати до справи багато сторонніх. Та й виявляти інтерес до давно закритої справи про вбивство саме собою підозріло, а йому краще не світитися. 
     У цих умовах пропозиція П'ятака просто прибрати цього самого чаклуна, бо бухгалтерка без нього нічого не варта, отримала його повне схвалення. І ось, будь ласка, П'ятак нічого не вміє робити як слід. Жорстокості в ньому вистачає, а ось з розумом напружено. А це означає, що діяти доведеться йому самому. Ні, організовувати вбивство він не стане, для цього існують такі, як П'ятак, та й навіщо йому мати такого партнера, якщо самому доводиться займатися брудними справами. Найняти кілера може кожен дурень. Втім, П'ятак навіть  кілера тямущого не зміг знайти. 

           Х                                           Х 
                                Х 

        Доївши яблуко, Олексій Тимофійович підійшов до будиночка. Двері, звичайно, були замкнені на замок. Але замок був, так би мовити, архітектурною надмірністю, двері можна було відчинити, відігнувши залізну скобу. Саме так і вчинив Олексій Тимофійович, коли приїжджав сюди ховати документи. Тепер він вчинив так само і, увійшовши до будинку, поліз під гнилу  половицю.  Накладні, загорнуті у два поліетиленові пакети, на місці! 
У будиночку пахло вогкістю та не житлом. Але тут стояли три ліжка з матрацами, подушками та ковдрами, які хоч і добряче відволожилися, але все ж таки могли служити ліжком. Тут можна було жити. Олексій Тимофійович притулився до одвірка. Втома несподівано притиснула його, мов кам'яна плита. Насилу долаючи бажання звалитися прямо на підлогу, він зібрав на одне ліжко все, що по м’якше, ліг і миттєво заснув. Уві сні він тікав, долаючи перешкоди. Тікав  від якоїсь невідомої та страшної сили, але під ранок нарешті досяг безпечної сонячної розщелини і заснув спокійно, глибоко вдихаючи чисте дачне повітря.