18

Сьогоднішній день виснажив мене. Я почуваюся як вичавлений лимон і хочу усамітнитися.

Знаю, де можу побути наодинці.

Виявляється, припинити дружбу з Асею набагато складніше, ніж підтримувати її, адже вона буквально всюди, куди б я не пішла.

Вона вештається за мною слідом, як вірний песик, і дивиться на мене такими великими, сумними очима, що нагадують погляд кота з мультфільму Шрек, коли він намагається викликати співчуття.

Поступово я розумію, що найрозумніше — створити для неї видимість, ніби між нами все як раніше. Ніби ми досі добрі подруги, а насправді — більше не підпускати її й на кілометр до моїх почуттів.

Шкільна бібліотека наприкінці дня — місце, де ніби зупиняється час. Тут пахне старими книжками, пилом і самотністю.

Бібліотекарка знову пішла до завуча базікати, тому в залах нікого.

Тільки високі стелажі під стелю і золоте осіннє сонце, що пробивається крізь вікна, висвітлюючи порошинки пилу в повітрі.

Я проходжу в самий кінець, до відділу зарубіжної літератури. Мені треба посидіти в тиші, заспокоїти серце, яке досі б'ється об ребра, як навіжена пташка.

Проводжу пальцями по корінцях книжок — і раптом завмираю.

Між стелажами, прихилившись спиною до полиць із Шекспіром, стоїть Тарас.

Я думала, він сьогодні не зʼявиться. Серце робить болючий кульбіт і летить кудись у район п'ят.

Він у своїй незмінній чорній худі, капюшон знятий, волосся розпатлане, а в очах — така втома, ніби він щойно тримав на плечах небо.

— Чув, ти сьогодні влаштувала шоу, — каже він тихо.

Його голос у цій бібліотечній тиші звучить занадто низько, занадто… особливо.

— Ти звідки знаєш? Тебе ж не було, — я роблю крок до нього, відчуваючи, як повітря між нами стає густішим.

— Стіни мають вуха, Ксю. А чати — скріншоти. Ти послала Сема публічно. — Він нарешті піднімає на мене погляд, і я бачу в ньому щось таке, від чого по потилиці пробігають ті самі обіцяні мурахи.

— Я просто сказала правду, — зупиняюся за крок від нього. — Він думав, що я його черговий трофей. А я не хочу бути трофеєм.

Тарас відштовхується від стелажа і робить крок до мене.

Один-єдиний крок — і я опиняюся загнаною в пастку між його тілом і полицями. Він нависає наді мною, і я знову відчуваю цей запах — холод, вітер і щось таке, що перетворює мої коліна на кисіль.

— А чиїм трофеєм ти хочеш бути, Ксю? — він нахиляється так близько, що його дихання лоскоче мої губи.

Я затримую подих.

Його очі — два вугілля, що палають.

Він повільно піднімає руку і проводить тильною стороною долоні по моїй щоці. Його пальці шорсткі, холодні, але там, де він торкається, залишається слід вогню.

— Я не річ, Тарасе, — шепочу я, але голос зрадливо тремтить.

— Знаю, — він заводить пасмо мого волосся за вухо, і його пальці затримуються на моїй шиї, прямо там, де б'ється пульс. — Саме тому ти так мене бісиш. Ти не річ. Ти — нічия. Завжди сама собі на думці. Що в тебе в голові, Ксю?

Він кладе другу руку мені на талію, притягуючи ближче.

Моя біла сорочка притискається до його грубої худі. Я відчуваю кожен його м'яз, кожну лінію його тіла. Це не просто близькість. Це напруження, яке викручує нерви, як гітарні струни.

Підлітковий максималізм? Можливо.

Але якщо він зараз мене не поцілує, я просто вибухну на мільярд атомів.

Тарас дивиться на мої губи з такою жадобою, ніби помирав від спраги роками. Він нахиляється ще нижче, майже торкаючись носом мого.

— Знаєш, чому я не поцілував тебе в гардеробі? — шепоче він прямо мені в губи.

— Чому? — мій голос — просто видих.

— Бо я знав, що якщо почну, то не зможу зупинитися. А тьотя Галя — найменше, що могло б нас зупинити.

Він заплющує очі й притискається лобом до мого. Я відчуваю, як його пальці сильніше впиваються в мою талію.

Це напруження на межі фола.

Ця близькість пахне небезпекою і свободою. Між нами тисячі книжок, мільйони слів, але зараз немає жодного слова, яке могло б описати те, як я хочу, щоб цей момент тривав вічно.

Його губи ледь торкаються кутика мого рота. Легко, як крило метелика, але в мені всередині стається коротке замикання.

Я піднімаю руки і зариваюся пальцями в його густе волосся, притягуючи його до себе.

— Погана ідея, Ксю... — моє ім'я в його виконанні звучить як молитва і гріх одночасно.

Він робить глибокий вдих, і я бачу, як бореться із собою. Його рука на моїй шиї напружується.

Він хоче цього так само сильно, як і я.

Межа стерта.

Перші незрозумілі почуття б'ють під дих сильніше за будь-яку образу.

— Ми зараз у бібліотеці, Ксю... — він говорить це більше собі, ніж мені. Його очі розплющуються, і в них стільки темного вогню, що я мимоволі здригаюся. — Нас можуть побачити. Знову.

— Мені пофіг, — я вперше в житті почуваюся такою сміливою. — Нехай бачать.

Він випускає коротке, хрипке зітхання і нарешті накриває мої губи своїми.

Це не солодкий поцілунок із казки. Це зіткнення двох планет. Це грубо, спрагло, з присмаком солі й металу.

Його губи тверді, впевнені — вони забирають моє дихання, мою волю, моє «я».

Мої дотики невмілі, але я не зупиняюсь. Це мій справжній перший раз. Перший раз, коли світ навколо перестає існувати.

Немає школи, немає С'юзі, немає дурних парі. Є тільки його руки, його губи і це відчуття, що я нарешті вдома — у його обіймах, у цій тиші між книжковими стелажами.

Раптом десь далеко скріплять вхідні двері бібліотеки. Бібліотекарка повернулася.

Тарас відривається від мене, важко дихаючи. Його очі блищать, а губи почервоніли. Він дивиться на мене так, ніби щойно побачив щось неймовірне.

— Йди, — шепоче він, поправляючи мою сорочку. — Зустрінемося біля під'їзду о восьмій. Не запізнюйся.

Я киваю, не в змозі вимовити ані слова.

Моє тіло все ще вібрує від його дотиків.

Я виходжу з бібліотеки на слухняних ногах. Мені здається, що на моєму обличчі написано все те, що ми щойно робили між рядками світової класики.