17.2

Він виглядає так, ніби щойно вирвався з епіцентру бійки: куртка розстебнута, очі палають гнівом, волосся торчить у всі боки.

Він розштовхує натовп, наче картонні декорації, і зупиняється між мною та Кароліною.

— Хто тут ще хоч слово скаже про Ксюшу — матиме справу зі мною, — шипить він, обводячи їдальню поглядом. — Кароліно, згинь звідси, поки я не нагадав твому батькові про твої нічні прогулянки. І ви всі — розійшлися, гієни недороблені!

У їдальні стає тихо, як на цвинтарі.

Всі починають розповзатися по столах, кидаючи на нас швидкі, налякані погляди.

Сем повертається до мене. Його обличчя на мить пом'якшується, він намагається зробити свою фірмову чарівну посмішку, від якої в мене раніше підгиналися коліна.

— Ксю, ти як? — він робить крок до мене, намагаючись покласти руку мені на плече. — Я все вирішу, чуєш? Я змушу їх замовкнути. Я вже поговорив з адміністратором чату, вони видалять усі пости. Не злися на мене за те парі — це була тупість, я просто... я не знав, яка ти насправді.

Я дивлюся на його руку, що зависла в повітрі. Дивлюся на його «щирі» очі. І мені хочеться сміятися — гірко і голосно.

— Ти серйозно, Семе? — я відступаю на крок. — Ти зараз граєш у благородного лицаря? Думаєш, я забула про мотоцикл Тимура? Думаєш, я не бачила твою істерику в коридорі, коли Тарас тебе послав?

— Ксю, Тарас — він просто не розуміє... він накрутив тебе... — Сем починає виправдовуватися, і в його голосі я чую ту саму фальш, яку раніше не помічала.

— Тарас — єдина людина, яка не знімає моє життя на камеру і не використовує мене як ставку в грі, — відрізаю я. — А ти, Семе... ти просто жалюгідний. Тобі потрібна не я — тобі потрібно повернути своє роздуте Его. Знаєш що? Йди під три чорти зі своєю допомогою. Вона мені не потрібна. І ти не потрібен.

Сем застигає на місці з відкритим від здивування ротом, його обличчя виражає справжній шок.

Він зовсім не звик до того, щоб його посилали, відкидали чи відштовхували. Тим більше це незвично для нього, коли це робить дівчина — одна з тих дівчат, яких він завжди вважав чимось на кшталт своєї особистої власності, своїм трофеєм.

Тим більше це приголомшливо для нього, коли це відбувається не десь на самоті, а прилюдно, перед усіма присутніми свідками. Перед усією школою, яка зараз спостерігає за цією сценою.

— Ксю, ти що... ти реально... — він заїкається від образи.

— Реально. Іди геть, Семе. Ти для мене — порожнє місце.

Розвертаюся і йду до виходу з їдальні, навіть не забравши булочку.

Я відчуваю, як мені в спину дивляться сотні очей, але зараз мені справді все одно. Я не посміховисько. Я — людина, яка щойно викинула сміття зі свого життя.

Ася намагається бігти за мною, щось белькочучи про «новий формат фільму», але я просто проходжу повз.

Мені потрібне повітря. Мені потрібен Тарас, але його немає.

Я виходжу в порожній шкільний коридор і вперше за довгий час відчуваю, що можу дихати повними легенями.

Моя біла сорочка трохи пом'ята, вії напевно розмазалися від напруження, але я йду з гордо піднятою головою.

Я витримала. Я не розплакалася. Я не повірила фальшивому герою.

Зимова казка старого Лондона ще попереду, але моя власна казка вже почала писатися зовсім іншим почерком.