17

Їдальня в нашій школі — справжнє чистилище. Тут пахне пересмаженою олією, хлоркою та концентрованим підлітковим нахабством.

Довгі ряди обдертих столів, гуркіт тарілок і нескінченний гул голосів, від якого в голові починає пульсувати маленька молотарка.

Я стою в черзі, тримаючи тацю. Вона здається важчим щитом, ніж у капітана Америки.

Мені хочеться просто взяти булочку і щезнути десь у кутку, але я відчуваю на собі погляди. Вони повсюди. Липкі, колючі, зневажливі.

Кожен другий тримає телефон так, ніби націлив його прямо мені в обличчя.

Я — вчорашній «хіт» чатів, і ніхто не збирається давати мені забути про це.

— Ксю! Ксюшо, почекай! — цей голос я впізнаю з тисячі.

Ася підбігає до мене, ледь не перекидаючи чийсь стакан із компотом.

Вона схожа на козочку, що передозувалася енергетиками: очі великі, вологі, дихання переривчасте.

Вона хапає мене за край сорочки, ігноруючи мій крижаний погляд.

— Ксю, ну вибач! Я видалила той канал, чесно! Я була дурепою, просто хотіла... ну, ти ж знаєш, як це важко — починати з нуля. Я все виправлю, чуєш? Я зніму про тебе такий фільм, що всі заздритимуть! Ти будеш головною героїнею, справжньою зіркою! — вона тараторить так швидко, що слова злипаються в один вологий ком.

— Асю, відпусти сорочку, — кажу я спокійно. — Ти її помнеш.

— Ксю, ну ти що, досі сердишся? — вона намагається зазирнути мені в очі, стрибаючи навколо. — Ми ж стільки всього пройшли разом! Пам'ятаєш, як у п'ятому класі ховали щоденник Кароліни в чоловічому туалеті? Ми ж команда!

Навколо нас починає збиратися натовп. Глядачі люблять безкоштовні вистави.

— Дивіться, «зірка» і її «продюсер» з'ясовують стосунки! — вигукує хтось із десятикласників. — Асю, знімай це в прямому ефірі, ми задонатимо!

— Чуєш, Ксюха, а де твій лицар Тарасик? — регоче Макс із паралельного класу, підходячи ближче. — Чи він тільки по гардеробах сміливий? Кажуть, тьотя Галя вас там застукала, коли ви в куртках у «дочки-матері» грали?

Простір вибухає грубим реготом.

Я відчуваю, як печуть щоки, але всередині — дивна, холодна тиша.

Раніше я вже розплакалася б і втекла, прикриваючи обличчя руками. А зараз просто дивлюся Максу в очі.

— Тобі так цікаво, що відбувається в гардеробах, Максе? — мій голос звучить напрочуд рівно. — Може, тому, що в твоєму власному житті найцікавіша подія — чергова двійка з алгебри?

Сміх на мить затихає. Вони не очікували, що «мишка» подасть голос.

— Ого, дивіться, вона заговорила! — вигукує Кароліна, проходячи повз із тарілкою салату. — Ксюшо, ти б краще мовчала. Твій щоденник уже розповів про тебе все, що ми хотіли знати. Особливо про твої фантазії. Ти ж у нас тепер офіційне посміховисько школи. Навіть С'юзі за тебе соромно — вона сьогодні вранці в туалеті казала, що ти її найбільша карма.

Це боляче. Але я не даю болю вийти на поверхню. Я міцніше стискаю піднос.

— Тобі соромно за мене, Кароліно? — перепитую я. — Чи просто заздрісно, що про мене пишуть у чатах, а про тебе — тільки на дверях кабінок у вбиральні?

Натовп видає гучне: «У-у-у-у!».

Кароліна блідне, її очі звужуються в дві злі щілини. Вона замахується, ніби хоче вилити на мене свій салат. Ася в цей момент скрикує, закриваючи обличчя руками.

— А ну СТУЛИЛИ ПЕКЕЛЬКИ! — цей рев змушує всіх присісти.

До їдальні заходить Сем.

Він виглядає так, ніби щойно вирвався з епіцентру бійки: куртка розстебнута, очі палають гнівом, волосся торчить у всі боки.

Він розштовхує натовп, наче картонні декорації, і зупиняється між мною та Кароліною.

— Хто тут ще хоч слово скаже про Ксюшу — матиме справу зі мною, — шипить він, обводячи їдальню поглядом. — Кароліно, згинь звідси, поки я не нагадав твому батькові про твої нічні прогулянки. І ви всі — розійшлися, гієни недороблені!

У їдальні стає тихо, як на цвинтарі.

Всі починають розповзатися по столах, кидаючи на нас швидкі, налякані погляди.

Сем повертається до мене. Його обличчя на мить пом'якшується, він намагається зробити свою фірмову чарівну посмішку, від якої в мене раніше підгиналися коліна.

— Ксю, ти як? — він робить крок до мене, намагаючись покласти руку мені на плече. — Я все вирішу, чуєш? Я змушу їх замовкнути. Я вже поговорив з адміністратором чату, вони видалять усі пости. Не злися на мене за те парі — це була тупість, я просто... я не знав, яка ти насправді.

Я дивлюся на його руку, що зависла в повітрі. Дивлюся на його «щирі» очі. І мені хочеться сміятися — гірко і голосно.

— Ти серйозно, Семе? — я відступаю на крок. — Ти зараз граєш у благородного лицаря? Думаєш, я забула про мотоцикл Тимура? Думаєш, я не бачила твою істерику в коридорі, коли Тарас тебе послав?

— Ксю, Тарас — він просто не розуміє... він накрутив тебе... — Сем починає виправдовуватися, і в його голосі я чую ту саму фальш, яку раніше не помічала.

— Тарас — єдина людина, яка не знімає моє життя на камеру і не використовує мене як ставку в грі, — відрізаю я. — А ти, Семе... ти просто жалюгідний. Тобі потрібна не я — тобі потрібно повернути своє роздуте Его. Знаєш що? Йди під три чорти зі своєю допомогою. Вона мені не потрібна. І ти не потрібен.

Сем застигає на місці з відкритим від здивування ротом, його обличчя виражає справжній шок.

Він зовсім не звик до того, щоб його посилали, відкидали чи відштовхували. Тим більше це незвично для нього, коли це робить дівчина — одна з тих дівчат, яких він завжди вважав чимось на кшталт своєї особистої власності, своїм трофеєм.

Тим більше це приголомшливо для нього, коли це відбувається не десь на самоті, а прилюдно, перед усіма присутніми свідками. Перед усією школою, яка зараз спостерігає за цією сценою.

— Ксю, ти що... ти реально... — він заїкається від образи.

— Реально. Іди геть, Семе. Ти для мене — порожнє місце.

Розвертаюся і йду до виходу з їдальні, навіть не забравши булочку.

Я відчуваю, як мені в спину дивляться сотні очей, але зараз мені справді все одно. Я не посміховисько. Я — людина, яка щойно викинула сміття зі свого життя.