16

Кабінет англійської наповнений запахом мокрої вовни від курток і дешевих парфумів, які в закритому приміщенні стають нестерпними.

Я сиджу на своєму місці. Поруч — Ася.

Наша парта, яка колись була місцем, де ми ділилися всіма секретами, тепер нагадує демілітаризовану зону. Ми сидимо поруч, але між нами — прірва.

Відчуваю, як по спині все ще пробігають мурашки після зустрічі з Тарасом у коридорі.

Він сидить на своєму звичному місці — позаду, трохи навскіс від мене.

Його присутність відчувається фізично, наче невидима нитка тягнеться від його плеча до мого, змушуючи мене тримати спину рівно.

Наша класна керівниця, Тамара Петрівна, яку всі за очі називають «Леді Ті» за її манірність і бездоганні англійські інтонації, не починає урок зі звичного «Open your books».

Вона кладе журнал на стіл з таким виразом обличчя, ніби збирається оголосити результати королівських перегонів.

— Ну що ж, дев'ятий «Б», — вона знімає окуляри в тонкій оправі й обводить нас поглядом. — Наближається грудень, а з ним — наша найбільша подія року: Благодійний зимовий ярмарок. Сподіваюся, ви не забули, що торік ми програли паралелі за кількістю зібраних коштів? Цього разу я чекаю на повну віддачу.

Клас миттєво вибухає гулом.

Ярмарок — це не просто продаж печива. Це офіційний дозвіл на хаос, легальний спосіб прогулювати уроки під приводом «підготовки декорацій» і, звісно, фінальний акорд — шкільний бал, про який мріють усі дівчата від шостого класу.

— Тихо! — Леді Ті постукує ручкою по столу. — Цього року тематика ярмарку — «Зимова казка в туманному Альбіоні». Ми маємо перетворити нашу частину холу на вікторіанський Лондон. Хлопці — ви виготовляєте картонні силуети Біг-Бена та ліхтарів. Дівчата — готуєте декор, сніжинки-витинанки в стилі мережива та випічку.

Бачу, як Кароліна вже щось гарячково обговорює зі своєю свитою. Її очі блищать — вона точно вже уявила себе королевою Вікторією в центрі уваги.

— І ще одне, — Тамара Петрівна повертається до столу й витягує аркуш. — Цього року адміністрація школи вирішила додати медіа-елемент. Асю, це до тебе.

Ася, яка весь цей час сиділа тихіше води, нижче трави, що для неї абсолютно неприродно, здригається.

Після нашої сварки її «блогерський» запал трохи згас, принаймні публічно. Може там залишилося трішки мозку в її порожній голові?

— Ти постійно вештаєшся з камерою, — продовжує вчителька, іронічно піднявши брову. — Тож тобі завдання: зняти короткометражний фільм про наше шкільне життя, про підготовку до ярмарку, про дух класу. Це має бути щиро, драйвово і... без твоїх інтернет-скандалів. Зробиш щось гідне — отримаєш залік за семестр з мого предмета.

Ася повільно киває, і я бачу, як у її голові знову починають клацати шестерні. Вона на мить затримується поглядом на мені, а потім повертається до Тараса.

У мене всередині все стискається. Тільки не знову. Якщо вона спробує впхнути в цей «фільм» учорашній хаос, я її точно ніколи не пробачу.

— Почнемо підготовку вже з наступного тижня, — підсумовує Леді Ті. — Після уроків залишатимемося в актовій залі. Роботи багато, а часу — обмаль.

Клас продовжує гудіти. Атмосфера збуджена, підлітковий максималізм зашкалює — кожен хоче переплюнути іншого.

Для багатьох це шанс стати популярним, для інших — можливість зачепити когось на танцях.

Відчуваю на собі чийсь важкий погляд. Повертаю голову. Тарас. Він не бере участі в загальному галасі. Він просто дивиться на мене, і в його очах я читаю німе запитання: «Ти як?»

Я ледь помітно киваю. Мої руки лежать на парті, і я раптом усвідомлюю, що підвела вії сьогодні не дарма. Коли наші погляди зустрічаються, світ навколо зі своїм Біг-Беном, англійським мереживом і вчорашнім приниженням — зникає.

Є тільки ця коротка мить — мілісекунда абсолютної чесності.

Якась дівчина з передньої парти повертається до мене.

— Ксю, а ти що будеш робити? Може, намалюєш плакати? У тебе ж почерк красивий.

Раніше я б просто кивнула, погоджуючись на будь-яку непомітну роботу. Але зараз відчуваю дивну впертість.

— Я допоможу з декораціями, — відповідаю голосніше, ніж зазвичай. — Тими, що складні.

Кароліна пирхає, не обертаючись, але я бачу, як напружилися її плечі.

Урок англійської триває, але ніхто вже не думає про граматику. Ми всі занурені в очікування грудня. Це буде не просто ярмарок. Це буде невидимої поле битви.

Коли дзвінок нарешті розриває тишу, я починаю збирати речі. Ася підходить до мене, коли в кабінеті залишається лише кілька людей. Тарас затримується біля вікна, вдаючи, що перевіряє щось у рюкзаку, але я знаю — він не піде, поки я тут.

— Ксю, — Ася говорить тихо, без свого звичного пафосу. — Тамара Петрівна здається серйозно говорила про фільм. Я... я хочу зняти щось нормальне. Без підстав. Можна візьму в тебе коротке інтерв'ю? Про те, що для тебе означає «зимова казка»?

Я дивлюся на неї. Вона виглядає майже розгубленою.

— Побачимо, Асю. Поки що просто знімай картонні ліхтарі.

Я закидаю рюкзак на плече і йду до виходу. Тарас відштовхується від вікна і приєднується до мене.

Ми виходимо в коридор мовчки, але ця мовчанка приємна. Вона не тисне. Вона заповнює простір між нами чимось таким, чого я ще не можу назвати, але від чого серце починає битися частіше.

— Я не вмію клеїти ліхтарі, — раптом каже він, коли ми вже майже біля сходів.

— Я навчу, — посміхаюся я, дивлячись просто перед собою.

— Ловлю на слові.