15

Це ранок, який мав бути каламутним, але він дивно прозорий. Я розплющую очі й не відчуваю звичного бажання просто накритися ковдрою з головою і вдавати, що мене не існує.

Те, що сталося вчора в гардеробі, — це не просто «момент». Це наче мені в кров впорснули адреналін навпіл із рідким золотом.

Я все ще відчуваю примарний тиск рук Тараса на своїх плечах, і це відчуття гріє краще за будь-яку батарею.

Кухня зустрічає мене звичним стерильним блиском і запахом свіжозвареної кави, яку п'є С'юзі.

Вона сидить у своєму шовковому халаті, ідеальна навіть о сьомій ранку, і гортає стрічки соцмереж з таким виразом обличчя, ніби весь світ — це одна велика помилка.

Мама ще спить, а тато повертається з рейсу тільки за два тижні.

— Ти чого така спокійна? — кидає вона, навіть не піднімаючи очей. — Я думала, ти сьогодні будеш барикадуватися в кімнаті після того вчорашнього цирку в чаті. Чи ти вже вигадала план еміграції в іншу галактику?

Я мовчки підхожу до стійки, наливаю собі склянку води. Мої руки не тремтять. Це дивно. Це лякає навіть мене саму.

— Нікуди я не збираюся, С'ю, — відповідаю я рівним голосом. — Це всього лише букви на екрані. Мені байдуже.

Сестра нарешті відривається від телефону. Її брови злітають угору. Вона сканує мене своїм фірмовим рентгенівським поглядом, намагаючись знайти тріщину в моїй броні.

— Ого, — тягне вона з крижаним сарказмом. — Наша мишка відростила зубки чи просто передозувалася заспокійливим? Ти в курсі, що Сем і Тимур зараз роблять ставки на те, як швидко ти розплачешся в коридорі? Ти для них — розвага на перерві. Ти диви, з миші на щура тільки не перетворись.

— Нехай ставлять що завгодно, — я знизую плечима, випиваючи воду залпом. — Це їхні проблеми, не мої. Щир? Гарної ти про мене думки.

С'юзі белькоче щось про мою «непробивну тупість» і про те, що я ганьблю її репутацію своїм виглядом, але я вже її не слухаю.

Її слова — це просто фоновий шум, як дзижчання настирливої мухи. Вона не знає про гардероб. Вона не знає про Тараса. І це моє маленьке, секретне джерело сили.

Я йду у свою кімнату. Сьогодні мені не хочеться ховатися за оверсайз-худі, що схоже на мішок для картоплі. Я дістаю вузькі чорні джинси й білу сорочку, яку зазвичай берегла для «особливих випадків». Сьогодні — саме такий випадок. День мого особистого повстання.

Сідаю перед дзеркалом. Моє обличчя здається мені іншим. Очі блищать якось небезпечно.

Я беру туш і обережно, міліметр за міліметром, підводжу вії. Я ніколи цього не робила в школу. Раніше я боялася, що це приверне зайву увагу, що Кароліна почне іржати….

Але зараз... зараз мені плювати. Я хочу бачити в дзеркалі дівчину, яка подобається Тарасу. Яку він хотів поцілувати.

— Ого, — знову лунає голос С'юзі від дверей. Вона стоїть, спершись на одвірок, і з неприхованим подивом розглядає мій макіяж. — Це для кого такий бойовий розфарб? Невже для того похмурого з під'їзду навпроти? Ксю, ти хоч розумієш, що це квиток в один кінець до статусу «дивачки року»?

— Це для мене, С'юзі, — відрізаю я, кладучи туш на стіл. — Тобі пора, ти запізнишся на манікюр чи куди ти там збиралася.

Вона пирхає, кидає якесь чергове «побачимо, як ти заспіваєш у школі» і нарешті йде. Я вдихаю на повні легені. Дзеркало мені посміхається.

Школа зустрічає мене гулом, який миттєво затихає, коли я заходжу в хол.

Я відчуваю на собі десятки поглядів. Спина напружена, підборіддя підняте. Я йду повз шафки, і мені здається, що повітря навколо мене густішає.

Завертаю за ріг, що веде до кабінету хімії, і раптом чую знайомий голос. Грубий, гучний, сповнений тієї самої «брутальності», яка раніше здавалася мені крутою, а зараз викликає лише відразу. Сем.

Я завмираю в тіні ніші з вогнегасником. Мене не видно за виступом стіни, але я чую кожне слово.

— Ти що, серйозно, Тарасе? — Сем майже кричить. — Ти вписався за цю малу перед Кароліною? Ти що, реально повівся на її соплі в щоденнику?