15

Це ранок, який мав бути каламутним, але він дивно прозорий. Я розплющую очі й не відчуваю звичного бажання просто накритися ковдрою з головою і вдавати, що мене не існує.

Те, що сталося вчора в гардеробі, — це не просто «момент». Це наче мені в кров впорснули адреналін навпіл із рідким золотом.

Я все ще відчуваю примарний тиск рук Тараса на своїх плечах, і це відчуття гріє краще за будь-яку батарею.

Кухня зустрічає мене звичним стерильним блиском і запахом свіжозвареної кави, яку п'є С'юзі.

Вона сидить у своєму шовковому халаті, ідеальна навіть о сьомій ранку, і гортає стрічки соцмереж з таким виразом обличчя, ніби весь світ — це одна велика помилка.

Мама ще спить, а тато повертається з рейсу тільки за два тижні.

— Ти чого така спокійна? — кидає вона, навіть не піднімаючи очей. — Я думала, ти сьогодні будеш барикадуватися в кімнаті після того вчорашнього цирку в чаті. Чи ти вже вигадала план еміграції в іншу галактику?

Я мовчки підхожу до стійки, наливаю собі склянку води. Мої руки не тремтять. Це дивно. Це лякає навіть мене саму.

— Нікуди я не збираюся, С'ю, — відповідаю я рівним голосом. — Це всього лише букви на екрані. Мені байдуже.

Сестра нарешті відривається від телефону. Її брови злітають угору. Вона сканує мене своїм фірмовим рентгенівським поглядом, намагаючись знайти тріщину в моїй броні.

— Ого, — тягне вона з крижаним сарказмом. — Наша мишка відростила зубки чи просто передозувалася заспокійливим? Ти в курсі, що Сем і Тимур зараз роблять ставки на те, як швидко ти розплачешся в коридорі? Ти для них — розвага на перерві. Ти диви, з миші на щура тільки не перетворись.

— Нехай ставлять що завгодно, — я знизую плечима, випиваючи воду залпом. — Це їхні проблеми, не мої. Щир? Гарної ти про мене думки.

С'юзі белькоче щось про мою «непробивну тупість» і про те, що я ганьблю її репутацію своїм виглядом, але я вже її не слухаю.

Її слова — це просто фоновий шум, як дзижчання настирливої мухи. Вона не знає про гардероб. Вона не знає про Тараса. І це моє маленьке, секретне джерело сили.

Я йду у свою кімнату. Сьогодні мені не хочеться ховатися за оверсайз-худі, що схоже на мішок для картоплі. Я дістаю вузькі чорні джинси й білу сорочку, яку зазвичай берегла для «особливих випадків». Сьогодні — саме такий випадок. День мого особистого повстання.

Сідаю перед дзеркалом. Моє обличчя здається мені іншим. Очі блищать якось небезпечно.

Я беру туш і обережно, міліметр за міліметром, підводжу вії. Я ніколи цього не робила в школу. Раніше я боялася, що це приверне зайву увагу, що Кароліна почне іржати….

Але зараз... зараз мені плювати. Я хочу бачити в дзеркалі дівчину, яка подобається Тарасу. Яку він хотів поцілувати.

— Ого, — знову лунає голос С'юзі від дверей. Вона стоїть, спершись на одвірок, і з неприхованим подивом розглядає мій макіяж. — Це для кого такий бойовий розфарб? Невже для того похмурого з під'їзду навпроти? Ксю, ти хоч розумієш, що це квиток в один кінець до статусу «дивачки року»?

— Це для мене, С'юзі, — відрізаю я, кладучи туш на стіл. — Тобі пора, ти запізнишся на манікюр чи куди ти там збиралася.

Вона пирхає, кидає якесь чергове «побачимо, як ти заспіваєш у школі» і нарешті йде. Я вдихаю на повні легені. Дзеркало мені посміхається.

Школа зустрічає мене гулом, який миттєво затихає, коли я заходжу в хол.

Я відчуваю на собі десятки поглядів. Спина напружена, підборіддя підняте. Я йду повз шафки, і мені здається, що повітря навколо мене густішає.

Завертаю за ріг, що веде до кабінету хімії, і раптом чую знайомий голос. Грубий, гучний, сповнений тієї самої «брутальності», яка раніше здавалася мені крутою, а зараз викликає лише відразу. Сем.

Я завмираю в тіні ніші з вогнегасником. Мене не видно за виступом стіни, але я чую кожне слово.

— Ти що, серйозно, Тарасе? — Сем майже кричить. — Ти вписався за цю малу перед Кароліною? Ти що, реально повівся на її соплі в щоденнику?

Я обережно визираю.

Вони стоять біля вікна — Сем, Тимур і Тарас. Сем виглядає як розлючений бик: ніздрі роздуваються, кулаки стиснуті, він нависає над Тарасом, намагаючись задавити його своїм авторитетом «короля».

Тарас стоїть нерухомо, руки в кишенях, капюшон знятий. Його обличчя — як висічене з граніту.

— Вона не «мала», Семе, — спокійно каже Тарас. Його голос звучить низько і впевнено, контрастуючи з істеричними нотками Сема. — І мені не подобається, коли моїми друзями вважаються люди, які не мають жодного поняття про гідність.

— Гідність? — Сем вибухає коротким, злим сміхом. — Ти мені про гідність будеш затирати? Після того, як я тобі допоміг піднятися в цій школі? Та ти був ніким, поки я не підтягнув тебе до своєї компанії! І тепер ти кидаєш мене через якусь сіру мишу, яка навіть сестрі своїй не потрібна?

Сем робить крок уперед і тицяє пальцем Тарасу в груди. Це виглядає так принизливо і неадекватно, що в мене всередині все закипає.

Сем зараз — просто некерований малюк, у якого відібрали улюблену іграшку.

— Слухай сюди, «герою», — шипить Сем. — Твоя ця коза Ксюша — це просто сходинка в моєму парі. І ти це знав. Якщо ти зараз не завалиш і не вибачишся перед Тимуром за свій вчорашній вибрик, ти вилетиш звідси швидше, ніж вона встигне написати про тебе черговий віршик.

Я бачу, як у Тараса на щоках починають ходити жовна. Його погляд стає таким гострим, що, здається, він може пробити броню Сема.

— Парі закінчилося, Семе, — Тарас повільно прибирає руку Сема від своїх грудей. Це не удар, це просто спокійний жест, але в ньому стільки сили, що Сем мимоволі відступає на півкроку. — Ти програв. І не мотоцикл Тимура, а щось набагато більше. Ти програв людину, яка реально могла стати твоїм другом. Але в тебе совісті немає, тож...

— Ти що, зараз реально зі мною порвав? — Сем виглядає так, ніби йому щойно дали ляпаса при всіх. Його его тріщить по швах, і він не знає, як це зупинити. — Через неї?

— Через тебе, — відрізає Тарас. — Бо ти став гнилим, друже. Якщо ти ще раз хоча б косо подивишся в бік Ксюші або спробуєш щось злити через Асю — я тобі не обіцяю, що ми розійдемося миром.