14

Залітаю в кабінет англійської, який зараз порожній

Наш клас пішов на фізкультуру.

Я буквально падаю за останню парту.

Тіло не слухається. Воно ватяне, чуже, прошите розрядами струму. Я притискаю долоні до щік — вони горять так, ніби я щойно вийшла з полум'я. Хоча так воно і є.

Що це було? Що це, чорт забирай, було?!

У голові повний хаос. Думки наскакують одна на одну, як божевільні в метро. Я все ще відчуваю його запах — цей терпкий коктейль із холодного вітру, диму і чогось такого, від чого всередині все згортається в тугий вузол.

Мене нудить від страху і водночас хочеться кричати від якогось дикого, незрозумілого захвату.

Тарас. Біля якого я трималась осторонь. Той самий хлопець, якого я боялася і вважала просто тлом для яскравого Сема. Виявилося, що це тло — безодня. І я щойно зазирнула в неї, стоячи на самому краєчку.

Я дивлюся на свої руки — пальці тремтять так, що я не зможу втримати ручку.

«Я відчуваю те саме, Ксю»…

Ці слова крутяться в моєму мозку, як заїжджена платівка. Він це сказав. Він справді це сказав. Це не був жарт, не гра в «поганого хлопця». Його голос вібрував десь у мене під ребрами.

Його губи...

Боже, я ж майже відчула їх! Ще міліметр — і я б просто розчинилася, зникла, перетворилася на атомний вибух посеред цих курток і запліснявілих стін гардероба.

А потім тітка Галя. Дурна, безглузда тітка Галя зі своїм віником. Вона зруйнувала все. Чи, навпаки, врятувала мене? Бо я не знаю, ким би я вийшла з того гардероба, якби вона не з'явилася. Напевно, вже не собою.

Я дістаю телефон. Знову ці сповіщення. Чат школи. Скриншот мого щоденника. Зараз це здається таким дріб'язковим і далеким. Хтось пише: «Ксюха впала на хвіст Тарасу, бо Сем її кинув». Інший відповідає: «Та вони ідеальна пара невдах».

— Та йдіть ви всі до дідька, — шепочу я.

Мені раптом стає так байдуже. Нехай обговорюють. Нехай малюють меми. Вони всі сидять у своїх телефонах, живуть чужими лайками, а я... я щойно відчула справжнє життя.

Воно було гострим, як лезо, і гарячим, як окріп. Воно було в очах Тараса.

Але що тепер? Як мені вийти з цього кабінету і знову стати «Ксюшею-тінню»? Як мені дивитися на Сема, знаючи, що він — дешева підробка порівняно з Тарасом?

Сем зі своєю зухвалістю — це картонна декорація. А Тарас... Тарас — це щось надпотужне.

Я заплющую очі і знову відчуваю, як його рука лягає мені на шию. Цей жест був такий владний і водночас такий обережний. Ніби він тримав у руках щось дуже крихке, щось, що можна зламати одним незграбним рухом.

Мій внутрішній діалог перетворюється на крик: Ти закохалася? Серйозно? У цього похмурого хлопця з останньої парти? Ти ж хотіла принца, хотіла Сема, хотіла казки!

Але якась інша, нова «я» відповідає:

Принци — це для С'юзі. А мені потрібен той, хто бачить мене в темряві. Мені потрібен той, хто не знімає мою ганьбу на камеру, а залишає мармеладки на сходах.

Раптом двері класу відчиняються. Я здригаюся і ледь не підстрибую на місці. Це Ася. Вона виглядає жахливо: туш розмазана, волосся дибки.

— Ксю... — вона зупиняється біля порога. — Ти тут? Тітка Галя побігла до завуча. Вона кричала, що ви з Тарасом там... ну...

Я дивлюся на неї. Вперше за цей час я не відчуваю до неї ні злості, ні образи. Тільки порожнечу. Вона така маленька зі своїм телефоном і своїм «контентом».

— Що «ну», Асю? — мій голос звучить напрочуд спокійно. — Ми просто розмовляли.

— Ти в нормі? — вона робить крок до мене. — Виглядаєш дивно.

— Я нарешті дихаю.

Ася завмирає, не знаючи, що сказати. Вона не розуміє. Вона все бачить, але ніколи не зрозуміє, бо для неї почуття — це те, що можна виміряти кількістю коментарів.

Я встаю, згрібаю свої речі в сумку.

— Ксю, почекай! Сем шукає тебе. Він розлючений через те, що Тарас за тебе заступився перед Кароліною. Він каже, що Тарас «зробив помилку».

— Єдина помилка тут — це те, що я раніше не помічала, хто з них справжній хлопець, а хто — просто павич, — кидаю я через плече.

Виходячи з класу, я відчуваю, як усередині мене все натягується. Завтра буде важко. Сем не пробачить Тарасу зради. С'юзі не пробачить мені сорому. Але мені більше не страшно.

Торкаюся пальцями своїх губ. Вони все ще горять.

Я йду коридором, і кожен крок відлунює в моїх вухах, наче удар барабана.

Школа раптом здається меншою, ніж зазвичай, але мені не душно. Навпаки, я відчуваю дивну легкість, ніби скинула з плечей невидимий тягар.