13.2

Тарас робить крок ще ближче. Тепер я відчуваю жар його тіла.

Він нахиляється до мого вуха, і я відчуваю його гаряче дихання на своїй шкірі.

— Так, — шепоче він. — Саме так. Бо я відчуваю те саме, Ксю. Кожен клятий день, коли бачу, як ти бігаєш за Семом, поки я стою в метрі від тебе.

Він відпускає моє зап'ястя і переносить руку на мою шию. Його пальці, грубі й мозолясті, обережно торкаються моєї шкіри, і по всьому тілу прокочується хвиля такого жару, що я ледь не втрачаю свідомість.

Це те саме «перше», про яке пишуть у книгах, але в книгах не кажуть, що це схоже на вільне падіння без парашута.

Я піднімаю руки і впираюся йому в груди. Під тонкою тканиною толстовки я відчуваю, як шалено калатає його серце. Б'ється, як спійманий птах.

— Ти зараз тут… м-м... ти хочеш мені помститися через Сема? — шепочу я, хоча сама вже не вірю в це.

— Ти дурна чи прикидаєшся? — він нахиляється нижче.

Його очі як два бездонні озера чистої глибокої води.

— Я зараз тут, прогулюю урок, ризикую вилетіти з цієї клятої школи, і все заради того, щоб ти нарешті замовкла і подивилася на те, що відбувається між нами.

Він наближає своє обличчя до мого. Я бачу кожну вію, кожну маленьку подряпину на його переніссі.

Час зупиняється.

Світ звужується до цього темного закутка, до запаху його куртки і мого власного шаленого серцебиття.

Його губи зовсім близько.

Я заплющую очі, відчуваючи, як межа між «правильно» і «неможливо» починає стиратися.

Ця напруга стає нестерпною, вона вимагає вибуху, розрядки. Мої пальці мимоволі стискають його толстовку, притягуючи його ближче.

— Ксю... — видихає він моє ім'я, і в цьому слові стільки болю і бажання, що в мене перехоплює подих.

Він торкається своїм носом мого. Це так інтимно, так нестерпно солодко.

Його губи ледь-ледь торкаються моїх — це ще не поцілунок, це лише дотик, від якого внизу живота все стягується в тугий вузол.

Пристрасть на межі фолу.

Я відчуваю, як його інша рука лягає мені на талію, притискаючи до себе так сильно, що я відчуваю кожний мʼяз його тіла.

Ще секунда — і все. Ми перейдемо межу.

Кисневе голодування стає критичним. Я вже відчуваю смак його губ — терпкий, з присмаком тієї самої кислої мармеладки...

І тут...

— ТАК! А ЦЕ ЩО ТАКЕ?! — пронизливий, наче сирена, голос тьоті Галі розрізає тишу гардероба. — А НУ ВИЙШЛИ ЗВІДТИ, АНТИХРИСТИ! Я ВСЕ БАЧУ!

Світло в гардеробі різко вмикається. Сліпуче, безжальне люмінесцентне світло.

Ми відскакуємо одне від одного, як ошпарені. Тарас миттєво стає в закриту позу, накидаючи капюшон, але я бачу, як горять його вуха.

Я стою, притиснувши долоні до палаючих щік, серце виривається з грудей, намагаючись пробити ребра.

— ТЬОТЮ ГАЛЮ, МИ ПРОСТО... МИ ШУКАЛИ КУРТКУ! — кричу я, хоча голос зривається.

— КУРТКУ ВОНИ ШУКАЛИ! — тьотя Галя, огрядна жінка в синьому халаті, насувається на нас з віником, як танк. — Я ВАМ ЗАРАЗ ТАКУ КУРТКУ ПОКАЖУ! ОБІЙМАЮТЬСЯ ТУТ, ПО КУТКАХ! У ШКОЛІ! СОРОМУ НЕМАЄ! А НУ ДО ДИРЕКТОРА! ОБИДВА!

Тарас кидає на мене швидкий, пронизливий погляд. У ньому все: і недосказаність, і злість на перерваний момент, і... обіцянка, що це ще не кінець.

— Біжи, — коротко кидає він мені.

— Що? — не розумію я.

— Біжи, я її затримаю. Потім миттю за тобою…

І поки тьотя Галя намагається обійти ряди пуховиків, вигукуючи прокляття про сучасну молодь, Тарас робить крок їй назустріч, вдаючи, що заплутався в рукавах чиєїсь куртки, створюючи барикаду.

Я зриваюся з місця і вилітаю з гардероба. Мої легені горять. На губах досі відчувається примарний дотик його губ.

Я біжу коридором, і мені вже плювати на чат, на скриншоти і на Кароліну. В голові тільки одне питання: що було б, якби тьотя Галя прийшла на десять секунд пізніше?

Це був мій перший раз. Перший раз, коли я почувалася не тінню, а вогнем. І цей вогонь тільки-но почав розгорятися.