13

Я біжу коридорами, не розбираючи дороги. Сльози застилають очі, перетворюючи шкільні лампи на розмиті вогняні плями.

У кишені без зупину вібрує телефон — чат школи продовжує виплювати коментарі під скриншотом мого щоденника.

Кожен звук сповіщення — як удар батогом. Мені здається, що на мене дивляться навіть портрети класиків на стінах.

Мені потрібно сховатися.

Туалет — надто очевидно. Двір — там не вщухає дощ і відкритий простір.

Гардероб. Старий, напівпідвальний відсік, куди зазвичай скидають куртки старшокласники.

Зараз якраз іде урок, там має бути порожньо.

Я залітаю всередину, проковзуючи повз стійку тьоті Галі, якої, на щастя, немає на місці — мабуть, пішла пити свій вічний чай до каптерки.

Тут пахне вологою вовною, дешевим дезодорантом і пилом.

Я забиваюся в найтемніший кут, за довгі ряди важких курток і об'ємних пуховиків.

Тут темно і тихо. Я сповзаю по стіні, втикаючись обличчям у коліна.

Я відчуваю себе з ним у безпеці... він — поганий хлопець... — ці слова з мого щоденника пульсують у голові червоним неоном.

Яке ж приниження. Як я тепер подивлюся йому в очі?

Раптом важкі вхідні двері гардероба скріплять. Я завмираю, затамувавши подих. Кроки. Важкі, впевнені. Це не тьотя Галя.

— Я знаю, що ти тут, — голос Тараса звучить глухо, відлунюючи від кахляної підлоги.

Я ще сильніше стискаюся в клубок.

— Іди геть, Тарасе. Будь ласка. Тобі мало було того, що всі поржали з моєї сповіді? Прийшов добити?

Він не йде. Він розсуває куртки, продираючись крізь них, як крізь хащі, і нарешті знаходить мене.

Хлопець зупиняється навпроти. Світло з коридору ледь пробивається крізь ряди одягу, малюючи на його обличчі різкі тіні.

— Ти реально думаєш, що мене хвилює, з чого там іржав Сем? — він сідає навпочіпки переді мною. — Подивися на мене, Ксю.

— Ні.

Він різко хапає мене за зап'ястя і тягне вгору, змушуючи встати. Я впираюся спиною в холодну стіну, він опиняється впритул.

Між нами — сантиметри повітря, зарядженого статичною електрикою.

— Подивися. На. Мене.

Це вже не прохання. Це наказ.

Я піднімаю очі. Він не сміється. Його обличчя напружене, щелепи стиснуті так, що випинають вилиці. У його погляді стільки темної, некерованої енергії, що в мене починають тремтіти коліна.

— Тобі соромно? — хрипко питає він. Його рука все ще стискає моє зап'ястя, і я відчуваю, як його пульс б'ється так само швидко, як і мій. — Соромно за те, що ти написала правду?

— Це особисте! — вигукую я, намагаючись вирватися. — Це не мало стати спільним надбанням школи! Ти тепер думаєш, що я якась хвора фанатка, яка романтизує твої зашквари...

— Мені плювати на школу! — він перебиває мене, вдаряючи долонею по стіні зовсім поруч із моєю головою. — Мені плювати на С'юзі, на Кароліну і на весь цей цирк! Мене бісить тільки одне: чому ти написала це в зошиті, але жодного разу не сказала мені в обличчя?

Я застигаю. Повітря в гардеробі раптом стає замало.

— А що я мала сказати? «Привіт, Тарасе, ти постійно похмурий, пахнеш димом і в тебе репутація відбитого хлопця, але коли ти поруч, я забуваю, як дихати»? Так?