12.3

Кароліна встигла. Вона встигла натиснути кнопку перед тим, як Тарас заговорив.

— Упс, — вона посміхається, і ця посмішка нагадує оскал. — Забула сказати. Я встановила відкладену публікацію. На всяк випадок.

Я дістаю свій телефон трясучими руками.

У загальному чаті школи — скріншот мого щоденника. Той самий абзац. Про Тараса. Про те, що я відчуваю себе з ним у безпеці, хоча він — «дивний хлопець».

Під повідомленням уже купа емодзі, що плачуть від сміху. Коментарі летять один за одним.

Підлога йде з-під ніг. Весь клас дивиться на мене. Потім на Тараса. Хтось хихикає. Хтось відкрито регоче.

Сем теж голосно регоче, ляскаючи себе по стегнах.

Ідіот! Вони всі ідіоти!

— Оце так поворот! Тарасику, вітаю! Наша мишка виявилася твоєю фанаткою! Треба було раніше сказати, ми б організували тобі побачення в шкільному туалеті!

Клас знову вибухає сміхом. Тимур знімає все це на відео. Він наближає камеру до мене, ловлячи кожну деталь мого приниження.

Я дивлюся на Тараса. Він стоїть нерухомо. Його обличчя скам'яніло. Він дивиться прямо на мене, і в його погляді не злість, а щось значно гірше.

Про що він думає? Боже… про що він думає?!

— Тарас, я... — починаю я, але слова застрягають у горлі.

Він відвертається.

Просто відвертається й виходить із класу.

Я розвертаюся і вибігаю за ним, але мене хтось хапає за рукав. Це Ася.

— Ксю, вибач, я не...

Я відсмикую руку так різко, що вона хитається.

— Не смій мене торкатися!

Я біжу з класу. Мені плювати на уроки, на Асю, на Кароліну. Мені хочеться просто розчинитися в повітрі. Зникнути. Перестати існувати.

У коридорі чую, як хтось кричить мені вслід:

— Ксюша, може, автограф дасиш? Для фан-клубу Тараса! Ми теж там будемо!

Реготіння відлунює за мною.

Зрада Асі тепер задокументована. Мій сором розлетівся тисячами пікселів по сотнях екранів.

До кінця дня про це знатимуть усі. До завтра — батьки. Можливо, навіть С'юзі розмістить це у своєму сторіз — «подивіться, яка в мене смішна сестричка».

І найгірше — я щойно втратила єдину людину, яка була зі мною чесною. Тараса.

Але я ж нічого не зробила. Це були мої почуття — мої власні. Чому мої почуття стали загальним знущанням?

Біжу до шкільного виходу, ледве бачачи крізь сльози. Очі печуть. Груди стискає так, що важко дихати. Мені потрібно звідси вийти. Зараз. Негайно.

Але біля дверей мене хтось перехоплює. Рука лягає на моє плече.

Це С'юзі. Вона тримає телефон, і на екрані — той самий скріншот. Вона вже встигла його побачити. Звісно, встигла. Вона ж завжди в курсі всього, що відбувається в школі.

— Тепер ти розумієш? — каже вона без крику, просто і втомлено. На її обличчі немає злорадства — тільки втома. — Тепер ти бачиш, що трапляється, коли ти пускаєш своє життя собаці під хвіст? Коли ти довіряєш не тим людям?

— Відчепись...

— Я попереджала тебе. Казала, що тебе використовують. Але ти не слухала. Тепер насолоджуйся.

Я не відповідаю. Не можу. У мене немає слів, немає сил. Я просто відштовхую її — різко, сильніше, ніж планувала — і вибігаю під холодний дощ, який нарешті почався.

Краплі б'ють по обличчю, змішуючись зі сльозами. Я біжу, не озираючись, не знаючи куди. Просто біжу.

Але довго під не пробудеш… Тому повертаюсь до школи.