12.2

Ми підходимо до Кароліни. Навколо неї вже зібрався натовп — як завжди, коли вона готується когось публічно розіп'яти.

Вона тримає палець над екраном, насолоджуючись моментом абсолютної влади.

Я бачу, як її очі блищать — вона кайфує від цього.

Сем сидить неподалік, нахилившись уперед, з цікавістю спостерігаючи за виставою. На його обличчі — та сама посмішка, яку він завжди натягує, коли комусь погано.

Йому весело. Йому завжди весело, коли хтось страждає. Я тільки зараз це розумію.

Тимур поруч із ним уже тримає телефон напоготові — знімати відео, звісно. Ще один недолугий. Їм би з Асею побратися.

— Віддай телефон, Кароліно, — кажу я, зупиняючись за крок до неї. — Це крадіжка.

— Ой, Ксюшо, не будь такою занудою! — сміється Кароліна. — Я просто допомагаю Асі просувати її «бренд». Ти ж сама хотіла, щоб про твої почуття дізналися, хіба ні? Тут так мило написано... — вона робить паузу для драматичного ефекту, — «Сем такий брутальний, але я відчуваю, що за цим ховається щось більше». Боже, це ж діагноз! Треба до психолога, а не в школу ходити!

Клас вибухає реготом. Сем вишкіряється, підморгуючи Тимуру.

Кілька дівчат злорадно переглядаються. Хтось знімає відео. Звісно, знімає — це ж контент. Потім Асі недешево продадуть.

— Кароліна, будь ласка, — раптом верещіть Ася позаду мене. — Не треба!

Я бачу, як Ася робить крок праворуч, намагаючись зайти збоку.

Вона плаче, розмазуючи туш по щоках, і виглядає жалюгідно. Частина мене хоче відчути до неї жаль, але більша частина все ще хоче її вдарити.

— Кароліно, послухай, — я намагаюся говорити спокійно, хоча серце вистрибує з грудей, а руки трясуться. — Ти зараз робиш те саме, що робила Ася. Ти стаєш такою ж... дешевою. Тобі справді настільки не вистачає власного життя, що ти готова ритися в чужих трусах?

Посмішка зникає з обличчя Кароліни. Її очі звужуються. Це влучило в ціль.

Її статус «королеви» не дозволяє їй бути «дешевою». Вона може бути стервою, маніпуляторкою, навіть жорстокою — але ніколи не дешевою.

— Ти мені не вказуй, — шипить вона, і я бачу, як її пальці напружуються над телефоном. — Ти — ніхто. Просто додаток до С'юзі. Тінь своєї сестрички. А тепер — розвага для всієї школи. Ну що, дівчата? — вона повертається до свого «натовпу», — Натискаю «Опублікувати»?

— Так! — кричить хтось із задніх рядів.

— Давай уже! — додає інший голос.

Мій живіт крутить від страху.

Я уявляю, як це розлетиться по всій школі за лічені секунди. Як усі будуть читати мої думки. Мої почуття…

— Спробуй, — раптом лунає низький голос позаду мене.

Тарас. Він стоїть у дверях кабінету, навалившись плечем на одвірок.

Його обличчя не виражає нічого, але кулаки в кишенях куртки напружені. Я бачу, як його щелепа стискається.

Кароліна вагається, але лише на мить.

Навіть вона, при всій своїй зухвалості, розуміє, з ким краще не зв'язуватися.

Тараса в школі побоюваються — він ніколи не лізе у бійки першим, але якщо лізе, то закінчувалося це погано для суперника.

Минулого року він відправив до лікарні хлопця, який чіплявся до дівчини з молодшого класу. Батьки хлопця хотіли викликати поліцію, але коли дізналися всі обставини, замовкли.

— Тарасику, і ти тут? — Кароліна намагається повернути зверхній тон, але її голос вже не такий впевнений. — Хочеш послухати, що Ксюша про тебе писала? Тут є цілий абзац про твій «загадковий погляд» і про те, як вона...

— Мені плювати, що вона писала, — відрізає Тарас, роблячи крок до неї. Його голос спокійний, але від цього спокою стає ще страшніше. — Поклади телефон на стіл. Зараз. Або я розповім усім, як твій батько «вирішував питання» з твоїми оцінками у тому році. Я маю записи розмов. Хочеш обмінятися компроматом?

У класі стає так тихо, що чути, як дзижчить лампа на стелі.

Кароліна блідне. Декілька її «свиток» відступають убік — вони не хочуть потрапити під роздачу.

Її репутація «ідеальної учениці» — це єдине, що тримає її статус. Якщо всі дізнаються, що її п'ятірки куплені...

— Ти... ти брешеш, — але її голос тремтить. — Він бреше! Такого не було!

— Спробуй опублікувати і перевіримо, — Тарас робить ще крок.

Вона кидає телефон на парту, ніби він раптом розпекся.

— Та подавіться! Ви всі тут психи. Мені й не треба ваше лайно публікувати.

Ася миттєво хапає телефон, притискаючи його до грудей обома руками. Вона тремтить. Дивиться на мене, потім на Тараса — в її очах вдячність, страх і сором одночасно.

Я вдихаю повітря вперше за останні хвилини. Ми встигли. Ми це зробили…

Але ми запізнилися.

У цей момент у кишені кожного учня в класі лунає характерний звук сповіщення. Потім — у десятків телефонів одночасно.

Той самий звук: повідомлення в загальному чаті школи…