12

Я думала, що дно вже досягнуто.

Що після розмови в кабінеті фізики гірше бути не може. Але в нашій школі дно — це лише перший рівень підземелля.

У кабінеті англійської стоїть такий галас, ніби ми не на уроці, а на базарі.

Кароліна сидить на першій парті, оточена своїми «свитами» — дівчатами, які дивляться їй у рот так, ніби вона вивергає золоті злитки, а не отруйні плітки.

Кароліна — це зірка, чий блиск тримається на страху інших бути висміяними.

Вона терпіти не може, коли хтось інший стає центром уваги, навіть якщо ця увага — скандальна.

А зараз С'юзі та я — головні теми всіх чатів. Кароліну це просто роз'їдає зсередини, як кислота. Незважаючи на те, що вона є фанаткою моєї сестри.

Я бачу Асю.

Вона сидить на останній парті, і вперше в житті на її обличчі немає посмішки.

Вона виглядає... нажаханою.

Ася гарячково перериває свій рюкзак, вивертає кишені худі, її пальці тремтять.

— Де він? Боже, де він... — шепоче вона, і в її голосі я чую справжню паніку.

Вона піднімає на мене очі. У них стільки відчаю, що на мить мені стає її шкода. Тільки на мить. Потім я згадую відео в «Лофті» і своє розбите життя, по якому вона ще й потопталася.

— Ксю! Ксю, будь ласка! — вона підбігає до мене, ігноруючи погляди класу. — У мене вкрали телефон. Кароліна… — примружується, — я бачила, як вона крутилася біля моєї сумки на фізкультурі. Там усе, Ксю. Усе!

— І що? — холодно дивлюся на неї, витягаючи підручник. — Запиши сторіз про це. Твоїм підписникам сподобається новий сюжетний поворот.

— Ти не розумієш! — Ася хапає мене за руку, її долоні крижані. — Там не тільки відео для блогу. Там фото твого щоденника. Пам’ятаєш, той старий зошит з котами, який ти ховала під матрацом? Я... я сфотографувала кілька сторінок минулого місяця. Просто про всяк випадок... для контенту, якщо ми захочемо зробити «щире інтерв’ю».

Світ навколо мене на мить зупиняється.

Усередині все холоне. Той щоденник.

Там дійсно все…

Мої думки про Сема, коли я ще вважала його богом. Мої записи про те, як я ненавиджу С’юзі в моменти відчаю. Мої фантазії про те, як я тікаю з дому. І... те, що я писала про Тараса. Про те, як він дивиться на мене, і як у мене від цього дивно щемить у грудях.

— Ти... ти що зробила? — мій голос звучить як шелест сухого листя.

— Ксю, я не збиралася це викладати! Чесно! Але якщо Кароліна зламає пароль... а вона його зламає, бо вона знає мій старий код... вона опублікує це в загальний чат школи. Вона знищить і мене, і тебе.

— Ти не перестаєш мене розчаровувати, Асю! Яка ж ти підступна й огидна людина. Я просто ненавиджу тебе!

Я дивлюся на Кароліну. Вона раптом повертається до нас і переможно посміхається.

У її руці — яскравий телефон із чохлом у блискітках. Телефон Асі. Вона піднімає його вгору, наче трофей.

— Дівчата, — голос Кароліни дзвенить на весь клас. — Ви не повірите, які «скарби» ховає наша головна блогерка. Виявляється, наша Ксюша не просто «сіра миша». Вона — справжня поетеса драми! Тут такі мемуари про Сема і Тараса... я прямо зачиталася. Чекайте оновлень у чаті через п’ять хвилин.

У класі здіймається хвиля сміху та вигуків.

Я відчуваю, як мене починає нудити.

Це не просто зрада Асі. Це публічне розчленування моєї душі.

Я повертаюся до Асі. Вона плаче. Справжніми, некрасивими сльозами, які розмазують її ідеальну туш. У цей момент ми обидві — на краю прірви.

Вона через свою жадібність до контенту, я — через свою довірливість.

— Ми маємо його забрати, — кажу я, і мій голос стає жорстким. — Зараз. До того, як вона це викладе.

— Як? Вона нікому його не віддасть! — хліпає Ася.

— Замовкни і роби, що я скажу. Це «крихке перемир’я», Асю. Тільки до того моменту, поки телефон не буде у нас. Потім я все одно тебе ненавиджу. Зрозуміла?

Вона швидко киває, витираючи обличчя рукавом.