11.2

— Я просто хотіла вибратися з цієї діри! — раптом вигукує Ася, і її голос зривається на істеричний фальцет. — Ти хоч знаєш, скільки зараз коштує нормальна техніка? Скільки коштує просування? Я хочу бути кимось, Ксю! Не просто дівчинкою з периферії, а брендом! А ти... ти просто занадто чутлива. Світ не крутиться навколо твоїх «почуттів». Усе — контент. Усе!

Я дивлюся на неї і раптом бачу чужу людину.

Її очі — як об'єктиви камер: холодні, скляні, вони не бачать мене, вони бачать тільки пікселі та статистику.

Це відчуття зради стає фізично болючим, наче мені в груди залили розплавлений свинець.

— Знаєш, у чому різниця між нами? — я говорю вже спокійніше, але цей спокій страшніший за крик. — Я бачу в тобі людину, яка мені була дорога. А ти бачиш у мені лише трафік. Ти не бренд, Асю. Ти просто порожнеча в гарній обгортці.

— Ой, не треба моралей! — вона знову вмикає свій сарказм, хоча губи в неї тремтять. — Ти ж сама насолоджувалася увагою Сема в «Лофті». Я бачила, як ти на нього липла. Тобі подобалося бути «особливою», навіть якщо це було фальшиво.

Я відчуваю, як моя рука сама злітає в повітря. Мені хочеться вдарити її. Сильно.

Щоб вибити цю огидну посмішку, щоб змусити її відчути хоч дещицю того болю, який вона мені завдала. Але я зупиняюся. Вона цього не варта. Вона тільки зніме мій «напад» на відео і зробить з цього черговий хайповий пост.

— Більше не пиши мені. Не підходь до мене. Для тебе мене більше не існує. Видали мої відео чи не видаляй — мені вже все одно. Ти вже зробила найгірше, що могла. Ти довела мені, що дружби не існує, є тільки взаємовигідний бартер.

Я розвертаюся і йду до дверей.

— Ксю! — гукає вона мені в спину. — Ти ще прибіжиш до мене, коли зрозумієш, що без моєї «популярності» ти знову станеш ніким!

Я не озираюся. Я виходжу в коридор, де життя продовжує кипіти, де люди сміються, штовхаються і живуть своїми маленькими інтригами. Але для мене все змінилося. Звуки стали глухими, кольори — приглушеними.

Я відчуваю себе так, ніби з мене здерли шкіру. Кожен подих холодного повітря завдає болю. Я йду до туалету, зачиняюся в кабінці й просто притискаюся лобом до холодних кахлів.

Я приб'ю її, — знову проноситься в голові.

Але тепер це не гнів. Це констатація факту. Я більше нікому не дозволю використовувати себе.

Раптом я згадую про Тараса. Про його слова вночі. Про те, як він дивився на мене — не як на контент, а як на живу людину.

Можливо, він був єдиним, хто бачив цю катастрофу ще до того, як вона почалася.

Дістаю з кишені ту саму пачку мармеладок, яку він мені залишив. Розриваю її. Перша мармеладка здається такою кислою, що на очах виступають сльози. Але ця кислота допомагає прийти до тями. Вона справжня. На відміну від Асі. На відміну від Сема.

Витираю обличчя, дивлюся в дзеркало над умивальником. Очі червоні, обличчя бліде, волосся розпатлане. Я виглядаю жахливо. Але в моєму погляді з'являється щось нове. Сталь.

Сьогодні Ася втратила подругу. А С'юзі втратила свою «зручну тінь».

Виходжу з туалету з піднятою головою. Попереду — геометрія, Кароліна з її плітками та Сем зі своїм брутальним самовпевненим парі.

Але тепер я знаю одну важливу річ: коли ти на самому дні, тобі вже немає куди падати. Можна тільки відштовхнутися і йти вгору. Навіть якщо цей шлях лежить через попіл колишнього життя.