11

Шкільний коридор сьогодні схожий на мінне поле. Кожен погляд, який я ловлю на собі, — це наче постріл у спину.

Відчуваю себе не людиною, а якимось вірусним роликом, який випадково набув свідомості.

Люди дивляться на мене, відводять очі, знову дивляться, і в цьому коктейлі з цікавості та зневаги я тону, як у болоті.

Я бачу її біля шафок. Ася стоїть, оточена дівчатами з паралельного, і щось енергійно розповідає, активно жестикулюючи рукою, у якій затиснутий телефон.

Її очі блищать — вона в зеніті слави. Вона — режисерка головного блокбастера сезону.

Мій шлунок стискається в тугий вузол.

Кров пульсує у скронях так сильно, що я чую власний пульс. Це не просто злість. Це якась хімічна реакція, яка перетворює мої страхи на чисту, концентровану ненависть.

Я підходжу до неї. Мої кроки звучать у голові як удари барабана. Дівчата навколо неї затихають, розступаються, наче перед прокаженою.

Ася повертається до мене. На її обличчі на мить проскакує тінь провини, але вона миттєво замінює її своєю фірмовою «захисною» посмішкою.

— О, Ксю! Привіт, сонечко! — її голос звучить так солодко, що мене ледь не верне. — Ти бачила, як ми злетіли в трендах? Навіть одинадцятикласники підписуються! Це ж...

Я не даю їй договорити.

Хапаю її за лікоть і тягну в бік порожнього кабінету фізики. Вона намагається вирватися, щось пищить про «обережніше, залишаться синці...», але мені плювати.

Заштовхую її всередину і зачиняю двері. Тиша в кабінеті здається оглушливою.

— Ти що, здуріла? — Ася поправляє худі, намагаючись повернути собі впевнений вигляд. — Що за сцени в стилі дешевих серіалів?

— «Сонечко»? — мій голос тремтить, але не від сліз, а від люті. — Ти серйозно зараз називаєш мене «сонечком», після того, як виставила моє життя на аукціон? Після того, як продала мою розмову зі С'юзі за лайки й копійки від підписок?

— Ксю, ти не розумієш, як це працює! — вона виставляє вперед долоні, ніби захищається від невидимої атаки. — Це хайп! Ти тепер не просто «молодша сестра С'юзі», ти — персонаж! Твоя історія цікава людям. Я роблю тебе популярною!

— Популярною? — я роблю крок до неї, і вона мимоволі впирається спиною в лабораторний стіл. — Ти зробила мене мішенню. Ти знала про парі Сема. Ти знала, що він використовує мене як дешевий відмикач для дверей С'юзі. І замість того, щоб попередити мене, свою «найкращу подругу», ти дістала камеру і почала знімати, як мене переїжджає потяг.

Ася відводить погляд. Її впевненість починає тріщати по швах, як дешевий пластик.

— Сем... він просто хотів розважитися. Я думала, тобі теж піде на користь трохи уваги від такого хлопця. Ти ж на нього дивилася, як на ікону!

— Я дивилася на нього, бо була дурепою! А на тебе я дивилася, як на людину, якій можна довіряти.

Кожне слово вилітає з мене, як розпечена куля.

— Знаєш, що найгірше, Асю? Не те, що Сем — брутальний покидьок. Від нього я іншого й не чекала. Найгірше — це ти. Ти була в моїй кімнаті. Ти їла моє печиво. Ти слухала, як я плачу через маму і С'юзі. А сама в цей час прикидала, який фільтр накласти на моє приниження, щоб воно краще продавалося.

— Я просто хотіла вибратися з цієї діри! — раптом вигукує Ася, і її голос зривається на істеричний фальцет. — Ти хоч знаєш, скільки зараз коштує нормальна техніка? Скільки коштує просування? Я хочу бути кимось, Ксю! Не просто дівчинкою з периферії, а брендом! А ти... ти просто занадто чутлива. Світ не крутиться навколо твоїх «почуттів». Усе — контент. Усе!

Я дивлюся на неї і раптом бачу чужу людину.

Її очі — як об'єктиви камер: холодні, скляні, вони не бачать мене, вони бачать тільки пікселі та статистику.

Це відчуття зради стає фізично болючим, наче мені в груди залили розплавлений свинець.

— Знаєш, у чому різниця між нами? — я говорю вже спокійніше, але цей спокій страшніший за крик. — Я бачу в тобі людину, яка мені була дорога. А ти бачиш у мені лише трафік. Ти не бренд, Асю. Ти просто порожнеча в гарній обгортці.

— Ой, не треба моралей! — вона знову вмикає свій сарказм, хоча губи в неї тремтять. — Ти ж сама насолоджувалася увагою Сема в «Лофті». Я бачила, як ти на нього липла. Тобі подобалося бути «особливою», навіть якщо це було фальшиво.

Я відчуваю, як моя рука сама злітає в повітря. Мені хочеться вдарити її. Сильно.

Щоб вибити цю огидну посмішку, щоб змусити її відчути хоч дещицю того болю, який вона мені завдала. Але я зупиняюся. Вона цього не варта. Вона тільки зніме мій «напад» на відео і зробить з цього черговий хайповий пост.

— Більше не пиши мені. Не підходь до мене. Для тебе мене більше не існує. Видали мої відео чи не видаляй — мені вже все одно. Ти вже зробила найгірше, що могла. Ти довела мені, що дружби не існує, є тільки взаємовигідний бартер.

Я розвертаюся і йду до дверей.

— Ксю! — гукає вона мені в спину. — Ти ще прибіжиш до мене, коли зрозумієш, що без моєї «популярності» ти знову станеш ніким!

Я не озираюся. Я виходжу в коридор, де життя продовжує кипіти, де люди сміються, штовхаються і живуть своїми маленькими інтригами. Але для мене все змінилося. Звуки стали глухими, кольори — приглушеними.

Я відчуваю себе так, ніби з мене здерли шкіру. Кожен подих холодного повітря завдає болю. Я йду до туалету, зачиняюся в кабінці й просто притискаюся лобом до холодних кахлів.

Я приб'ю її, — знову проноситься в голові.

Але тепер це не гнів. Це констатація факту. Я більше нікому не дозволю використовувати себе.

Раптом я згадую про Тараса. Про його слова вночі. Про те, як він дивився на мене — не як на контент, а як на живу людину.

Можливо, він був єдиним, хто бачив цю катастрофу ще до того, як вона почалася.

Дістаю з кишені ту саму пачку мармеладок, яку він мені залишив. Розриваю її. Перша мармеладка здається такою кислою, що на очах виступають сльози. Але ця кислота допомагає прийти до тями. Вона справжня. На відміну від Асі. На відміну від Сема.