10.2

Я відчуваю, як горло знову перехоплює. Тарас мовчить, і ця мовчанка важка. Він дістає з кишені пачку сірників, крутить її в руках і ховає назад.

— Сем — покидьок, — нарешті каже він. Голос стає жорстким. — Але ти маєш знати правду. Не ту, яку Ася монтує для охоплень, а справжню.

Я повертаю до нього голову.

— Правду? Хіба є щось гірше за те, що вже сталося?

Тарас нарешті дивиться на мене. У його погляді немає жалю — тільки якась похмура рішучість.

— Сем уклав парі з Тимуром. Ще два тижні тому, у спортзалі. Тимур сказав, що С'юзі — це «міцний горішок», якого ніхто в цій школі не розколе. Сем тільки посміявся. Він сказав, що знайде ключ до будь-якої двері. І цим ключем стала ти.

Холод під курткою раптом стає крижаним.

— Що ти маєш на увазі?

— Парі просте: «приборкати» С'юзі, змусити її прийти на побачення і публічно поцілувати її до кінця місяця. На кону стоїть мотоцикл Тимура і значна сума грошей. Сем знає, що до С'юзі не підступитися. Але він помічає тебе. Тиху, спокійну, самотню. Він вирішує діяти через «слабку ланку».

Кожне слово Тараса — як удар ножем.

— Значить... всі ці його «ти найкраща», «мала», підморгування, кава... це все частина стратегії?

— Так, — відрізає Тарас. — Він вивчає тебе. Питає в мене, що ти любиш. Питає в Асі, які в тебе слабкості. Ася, до речі, знає про парі. Вона не просто знімає — вона допомагає йому підлаштовувати ситуації, щоб ти відчула себе «особливою». Вона продає тебе ще до того, як знімає перше відео.

Закриваю обличчя руками.

Боже, яка я дурепа. Яка наївна, сліпа дурепа.

Я справді думала, що Сем — покидьок, але чесний у своїх почуттях. Що в його грубості є якась правда. А виявляється, що це просто продуманий сценарій для виграшу чужого мотоцикла.

— Навіщо ти мені це кажеш? — вигукую я, зриваючись на крик. — Чому зараз? Чому ти не зупинив це раніше, якщо ти такий правильний?

Тарас різко повертається до мене і хапає за плечі. Його руки великі й міцні, я відчуваю їхню силу через тканину куртки.

— Бо я такий самий боягуз, як і всі! — гаркає він. — Бо Сем — мій єдиний «друг», і мені зручно закривати на це очі. Але сьогодні в «Лофті»... коли він клав на тебе руку і почав нести ту херню про «легку здобич»... я зрозумів, що більше не можу. Мені набридло дивитися, як ти дозволяєш їм витирати об себе ноги, Ксю! Мені набридло бачити, як ти дивишся на нього, наче він — центр твого всесвіту, хоча він не вартий навіть твого мізинця.

Його обличчя так близько, що я бачу кожну риску, кожну напружену жилку на його шиї.

Його дихання перемішується з моїм. У цей момент він не «Тарасик-карасик», як його називає С'юзі. Він справжній. Небезпечний, але надійний.

— Ти... — я запинаюся. — Ти справді через це так бісишся?

— Я бішуся, бо ти не бачиш нічого далі свого носа! — він відпускає мої плечі й відвертається, важко дихаючи. — Ти бігаєш за міражами, поки реальні люди стоять поруч.

У повітрі висить напруження такої сили, що здається, протягни руку — і вдарить струмом. Це той самий момент. Майже-зізнання. Майже-вибух. Мені хочеться щось сказати, торкнутися його руки, запитати: «Чому я? Чому ти дивишся на мене?»

Але тишу розриває різкий звук.

З вікна на третьому поверсі — з вікна нашої вітальні — лунає голос С'юзі.

— Ксюшо! Ти де там вештаєшся? Марш додому!